Розділ 3

Незважаючи на пізню годину, з глибин парку долинали різкі звуки, здалеку час від часу було чутно легкі кроки та сміх. Ми йшли обережно, озираючись по сторонах, а тиша між нами ставала важкою. Я повільно видихнула і порушила мовчання, починаючи розмову:

— Сейра… — я стискала рюкзак, відчуваючи холодок по спині, — якщо ця будівля на території парку, вона ж, мабуть, під охороною?

Вона кивнула:
— Може й так… Але ніч у нас на боці, думаю, ніхто нічого не помітить.

Я різко зупинилася на мить.
— Ти впевнена, що ми взагалі туди зайдемо? Це може закінчитися не дуже добре…

— Віоло, розслабся. Ті таблички з написом “не заходити” та “аварійний стан” — це просто формальність, нічого серйозного.

— Навіть якщо так… — я глибоко зітхнула і відсунулась трохи назад. — А якщо там якісь дивні люди? І ще… аварійний стан — це ж не жарти.

Сейра різко зупинилася і обернулася — очі блищали роздратуванням.
— Віоло, досить вигадувати. Ми не будемо ризикувати без причини.
Вона нахилилася ближче, голос став різкішим:
— Якщо ти шукаєш привід не йти — повертайся. Я піду сама.

Я трохи відвела погляд:
— Та ні, просто різні думки… самі приходять.

Сейра коротко знизала плечима і рушила вперед:
— Не заморочуйся. Просто розслабся, гаразд?

Я тихо видихнула, спостерігаючи, як вона віддаляється:
— Так… звісно…

На самому краю лісу ми зупинилися. Озирнулися — порожньо, ні душі. Лише вітер шепотів між гілками. Серце забило швидше, і ми, тихо стримуючи подих, юркнули в густу темряву лісу.

— Ох, Сейро… якщо щось станеться, я тебе сама приб’ю!

— Сумніваюся, — весело кинула вона, трохи підстрибуючи на місці.

Незважаючи на літо, холодний вітер пробирав крізь одяг, щоки щипало, а руки злегка німіли. Ми повільно пробиралися крізь густе гілля: дерева шурхотіли над головами, сухі гілки тріщали під ногами, а тонкі пагони лізли у лице та чіплялися за рукави. Стежка то піднімалася, то опускалася, і кожен крок лунав по лісу, немов видавав наше місцезнаходження.

— Віоло, йди тихіше! — шепотіла Сейра. — Якщо нас почують, це буде кінець!

— Стараюся… але нічого не видно! — відповіла я, відводячи гілки від обличчя. — Ти точно знаєш, куди ведеш?!

— Не сумнівайся. Я прекрасно знаю.

— Ну, от тільки заблукати нам і бракувало… — усміхнулась я. — Замість топового відео отримаємо «Виживання в лісі: дві дурепи без зв’язку».

Сейра коротко розсміялася, глянувши на мене з легкою іронією:
— Ну ти й фантазерка.

Вітер знову підхопив шурхіт листя, гілки хитнулися над головами, а ми йшли далі, прислухаючись до кожного звуку, намагаючись не видати себе і не привернути уваги інших. Час болісно тягнувся далі…