Розділ 2

На годиннику було пів на дев’яту. Дзеркало відбивало мою постать, а тьмяне світло лампи ледве розганяло напівтемряву кімнати, дозволяючи розгледіти себе лише уривками.

У грудях повільно стискалося тривожне передчуття. Воно наростало хвилями, змішувалося з думками, не даючи зосередитися. Звісно, ми з Сейрою вже бували в закинутих місцях, проводили там години… але щоб уночі — вперше.

І цього разу все відчувалося інакше.

Неспокій лише зростав, поки тихий стукіт у двері не вирвав мене з роздумів.

— Доню, можна? — пролунав мамин голос.

Я швидко глянула на себе в дзеркало, поправляючи темно-русяві пасма, ніби це могло додати впевненості.
— Так, мамо, заходь.

Вона обережно прочинила двері:
— Що, вже зібралася?

— Уг-м… скоро виходитиму, — відповіла я, намагаючись усміхнутися невимушено.

Її погляд одразу впав на рюкзак.
— А не забагато для однієї ночі?

На мить серце стислося, але я швидко опанувала себе:
— Та ні, там усе потрібне. Піжама займає пів рюкзака… ще маски для обличчя взяла… і камеру — будемо знімати.

Мама тихо засміялася, похитавши головою:
— Гаразд… І коли повернешся? Тільки не кажи, що через тиждень.

— Та ні, думаю, близько десятої.

Вона здивовано підняла брови:
— Так рано? Ти ж зазвичай після обіду приходиш…

Я закотила очі, усміхаючись:
— Ой, мамо… подивлюся. Може, й пізніше.

— Добре, добре. Гарно проведіть час.

— Угум…

Вона вийшла, і тиша в кімнаті ніби одразу стала густішою.

На мить промайнула зрадлива думка: можливо, було б легше, якби вона просто заборонила. Сказала «ні» — і все б закінчилося тут.

Я різко видихнула, відганяючи це відчуття. Я була готова.

Сонце вже сховалося за горизонт, але теплий вітер ще ковзав по шкірі. У навушниках тихо грала музика, приглушуючи шум міста й заспокоюючи думки.

Все здавалося звичним. Безпечним.

Зупинка була зовсім поруч, коли раптом —

чужі руки різко вп’ялися в мої плечі.

Я здригнулася. Музика обірвалася, серце підскочило так різко, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Боже! Сейра! — я відсахнулася, спіткнувшись об бордюр. — Ти мене ледь не довела до інфаркту!

Вона засміялася, не відпускаючи мене:
— Та тихіше ти! — прошепотіла. — Не чула, що хтось ззаду йде?

— Ні, — я швидко зняла навушник. — У мене ось музика, я нічого не чула.

Сейра нахилилася ближче, вихоплюючи другий:
— Дай послухати.

— Ей! — я спробувала відштовхнути її руку.

Та вона вже вловила кілька секунд мелодії, та скривилася:
— Уу, Віоло… скукота.

— Іди ти, — я усміхнулася, відступаючи. — Спокійна, розслабляюча. Саме те, що треба.

Вона зробила крок ближче. Надто близько.

Я відчула її подих на шкірі.

— Не переживай… — прошепотіла вона з легкою усмішкою. — У мене для тебе сюрприз.

Серце раптом прискорилося.
— Який?..

Вона лише хитро глянула, стиснула мою руку й потягла вперед:
— Побачиш. Ходімо швидше.

Я рушила за нею, міцніше стискаючи її долоню.

Навколо все здавалося легким: прохолодне повітря торкалося обличчя, музика тихо лунала у вухах, а наш сміх губився в нічній тиші...