Четвертий крок

Минув місяць. 

 На пропускній, спорудженій нещодавно перед Управлінською, з'явився Горинич. Обличчя його було аж занадто бліде, а бігаючі зі сторони в сторону очі видавали занепокоєння чимось серйозним.

- Мені потрібно до Сотенка! – випалив він ще на підході.

Молодий хлопчина років дев’ятнадцяти, що був того дня на зміні, трохи знизавши плечима, процідив крізь зуби:

- Він зайнятий.

- Це терміново! – гаркнув чоловік.

- Я ж сказав, він зайнятий! – повторив молодик у відповідь на косий погляд старшого. - Гаразд, я доповім, - таки пішов на поступки, розуміючи, що той не піде геть.

– А пішов ти! Я й так увійду! - Гор набрав код на замку і ввалився в приміщення, що пропахло табачним смородом. Якісь ще запахи лунали в повітрі, але саме той їдкий зберігав у собі пам'ять минулого. Можливо тому й не позбавлявся його Сотенко, хоча зробити це було не важко. Було б бажання. Ось тільки його не було.

- Але, - тільки й встиг крикнути черговий.

  Сот вивчав якісь креслення та письмові пояснення до них, іноді механічно ставлячи галочки чи цифри. Щось белькотів собі під ніс, мружачись та переминаючи пальцями пальці, і не випускаючи з зубів цигарку.

- Федоре Павловичу, у мене до Вас серйозна розмова, - Горинич, переступивши поріг приміщення, не наважувався далі зробити жодного кроку.

- До чого такий офіціоз, Гор. Я вже, якщо чесно, і сам забув це ім'я, а ти тут приходиш і пам'ять мою хвилюєш. Присядь, - запрошуючим жестом він показав на крісло біля себе. - Що там знову сталося?

- Погані справи, Федоре, - Гор машинально потягнувся до пачки, що самотньо лежала на другому столі, і важко зітхнув.

- Та я бачу. Давно ти мене на ім'я не називав. Дуже давно... - Сот на секунду затих і, не бажаючи загрузнути у спогадах, процідив, - я слухаю.

- Це про твою доньку, - зламалася вже друга цигарка.

Тіло Сотенка пересмикнуло. На лобі виступили крапельки поту: «Чому мене це не дивує?».

- Вона зникла! Син Хаммера теж.

…

Трьома годинами раніше

- Влада ворушись! – Макс стрімко мчав уперед, тягнучи за руку свою подругу. Ні пісок, що затягує в глибину, ні колючки висохлих бур'янів, що дряпають оголені до колін ноги, його не зупиняли. Він прагнув до Переділу. Будь-якою ціною необхідно досягти кордону, перш ніж на Базі піднімуть тривогу і оголосять розшук свавільників. - Ти можеш швидше?

- Ні! - прошипіла дівчина, однією рукою поправляючи волосся, що розтріпалося.

- А ти спробуй! - він смикнув Владиславу вперед так, що та мало не спіткнулася об корінь мертвого дерева.

- Я тобі це пригадаю! Згадаєш мої слова, - Славка, так її любив називати батько, була у нестямі від злості, хоч і усвідомлювала те, що силою її ніхто не тягнув у Місто. Мало того, здійснити прогулянку саме сьогодні, та ще й без Перепусток - була її ідея.

- Ляканий, - коротко і точно.

На наступні репліки Максим, не відповідав. Просто йшов, посапуючи в дві дірки, та іноді поглядав на годинник. Наближався вечір - часу обмаль, а встигнути потрібно було дуже багато.

Своє прізвисько Кіт син Хаммера отримав ще в підготовчій групі, в одинадцять років, за унікальну пластичність тіла, плавну безшумну ходу і, що особливо приваблювало жіночу половину населення Бази, великі темно-зелені очі. Ходили чутки, що деяким пощастило навіть бачити їхній блиск у нічній темряві. Хто знає, можливо, це було і так, ніхто не сперечався і перевіряти не поспішав. Чим чорт не жартує.

Очевидним залишалося лише одне: Макс був найсильнішим природником і, в принципі, показавши клас за системою Хамелеон, не мав потреби у Захиснику на території Міста. Винятком була Влада. Неврівноважене, збалмашене дівчисько, яке користується попусками виключно як донька одного з глав Бази.

Кіт же навпаки відрізнявся досить жорстким, іноді навіть занадто, характером, що досить суперечило його зовнішній м'якості, чудовій інтуїцій і спалахам ясновидіння, що виливались в неконтрольовані видіння навіть серед білого дня. Це дуже бентежило його оточення. Досить непривабливо виглядає людина, яка хвилину назад розмовляла про варіанти вдосконалення Щита, а тепер тулиться до підлоги, мертвою хваткою зчепивши голову від болю.

Багато хто спочатку побоювався таких його нападів, але потім звикли і почали навіть потай заздрити. Зрештою, він єдиний, кого Управління розглядало як кандидата на заміщення однієї к керівних посад з наступного року. І нікому навіть на думку не спало, що вісімнадцятирічному хлопцю, можливо, ще й рано довіряти кермо правління - надто вже підкуповувала «вільних» його несхожість з іншими. Лідеру місце на троні. І він чекав цього дня як моменту нового народження. А поки, будучи всього лише найкращим учнем в класі СіХа, звикав до негласних законів Бази, що правда, іноді ігноруючи їх.

Ще двадцять років тому один із Батьків, помітивши що все частіше стали з'являтися дуже сильні енергетично, але через це зовсім неврівноважені діти, розробив унікальну навчальну систему названу «Хамелеон». Ну а самі дітлахи отримали статус «природники».

СіХа, як називали цю програму самі ж учні, була розрахована лише на вкрай обдарованих дітей, що мали енергетичний потенціал в десятки разів перевищуючий рівень своїх попередників. Хоча, як і всюди, тут теж були винятки. Одним з них і була Славка.

Жодним чином не змусивши сумніватися Раду у повній відсутності надсили, вона все ж таки протирала штани в навчальних класах разом із Максом. Про причини необхідності такої безглуздої витрати часу знали лише троє: Кіт, а також її кровні батьки. Славка від народження була надто нестабільна, і технічно цю проблему вирішити можливості не було. Залишалась тільки надія на ефективність СіХа.

- Переділ близько, - Кіт зупинився, щоб мати трохи часу для підстройку свого поля під хвилі Шепоту. – Чипи налаштовані, Захисники теж, дір немає. Маємо пройти без складнощів.

«Тільки б Влада витримала. Може, її не брати. А як пояснити?» - думав Кіт, дивлячись собі під ноги.