Сьомий крок. Останній.

- Чуєш Сот, а Максимко наш явно в Місті загуляв, - єхидно процідив Хаммер. - Ну прям березневий кіт.

- А Бог із ним, – Сотенко продовжив відстукувати на клавіатурі звичну мелодію управлінського звіту так, ніби мова йшла зовсім не про колишнього майже затя.

- Ось і Горинич так само реагує. А Славка твоя вже нігті обгризла. З ранку до ночі хниче за ним, - і ось тут він поперхнувся. Влада давно можна сказати жила в лазареті, а отже її емоції безглуздо було б сприймати за чисту монету, а вже нагадувати Федору про дочку – ще більша дурість. Адже він за нікому не потрібною паперовою роботою просто ховається від самого себе, придумуючи кожного дня нові і нові доручення в справах, що зовсім не потребують його втручання.

- Справа молода, - Сот явно не був схильний до задушевних розмов, особливо про цю безголову малолітку, що трохи не втратила життя на Переділі. Але старого товариша ігнорувати було не варто, а тому доводилось хоч і порожніми репліками, але інколи відповідати.

– Молоде не молоде, а технарі хвилюються. Йому ж через місяць у глави, а він на Базі з'являється щоб видіспатись та чип змінити. Його наші при світлі дня востаннє бачили місяці два тому. Під ніч прошмигне тінь у кімнату, дверима грюкне – так тільки й зрозуміло, що повернувся. А вранці як і не було. А сьогодні ще й крадіжку виявили! Стільки нових розробок пішло, а ми їх навіть не випробували.

– Що? – Сот стурбовано глянув на співрозмовника. - Тобто як це пішло? Куди пішло? Ти це що розіграти мене надумав!?

- Ні, друже. Сам хотів би, щоб це було жартом, але правда на те й правда, щоб бити боляче. - Хаммер підкурив цигарку, вже третю з початку розмови. Все ж таки мову веде про власного сина. - Погані справи Сот. Дуже погані. Як рідна кров тобі кажу, щось з ним не так, - і подавшись вперед трохи тихіше ніж зазвичай запитав: – А що коли і його Шепіт пробив? Ось прийде він завтра на збір та одним махом усіх. Ми ж в порівнянні з ним звичайні люди, його посилу не витримаємо, а тим більше через псі-підсилювач.

- Псі-що? Він і його увів? Але навіщо? – Сотенко вже нічого не розумів в тому, що відбувається, але продовжував вірити Максиму. Принаймні хоч хтось має йому вірити, коли навіть рідний батько шепоче про пересторогу. - Хоча з іншого боку, йому значить треба було. Дуже треба. І часу на паперову тяганину не виявилося. Значить, конче потрібно. І ось це погано. Малий просто так нічого не потягне, я надто добре його знаю. Та й ти це знаєш! – сказав з акцентом на «ти» Федір, дивлячись прямо в очі Хаммера. – Коротше, справді справи лайно. І все що залишається: чекати на повернення самого Кота. Тільки тоді то все й дізнаємось… – Сот нахилився витягнути якусь папку зі столу і важко зітхнувши, додав: - А на рахунок звичайні ми, так я вам давно кажу: не ті часи пішли, псі-захист завжди при собі має бути і не тільки біля Переділу, а й на Базі, в ліжку якщо хочеш! Ось подивись, - він простягнув лист зі свіжим роздруком діаграм, – це аналітична частина звіту за той тиждень. Тиждень! Розумієш? Не місяць не півроку, а грьобаних сім днів! – Сот вилаявся про себе та продовжив нормально: - Шепіт що добу набирає міць, і ні ця чортова машина, ніхто живий не скаже, що з нами стане завтра.

- Я скажу! - двері з гуркотом відчинилися і в управлінську, тягнучи за собою незнайомого хлопця, ввалився Кіт. Віддихавшись з кілька секунд він нарешті видавив: - Надзвичайну, батько! По всіх каналах! Встановити Щит 5. По основних корпусах Бази: управлінська та техвідділ - Щити 3, 5, 7.

- Але, - хотів заперечити Сотенко, на що Макс видав:

- Усю Базу нам не закрити, енергоблоки рознесе на першій хвилині. А протриматися треба близько години. Спочатку хоча б годину.

- Я не… - «про вибір місць» хотів пояснити Сот, але проковтнув зайві слова, - я про Щит -7. Ми не перевіряли його. А якщо… - та Макс знов недослухав.

- Ось разом і перевіримо. Втрачати вже нема чого. Без нього взагалі немає шансів, - Кіт тараторив як очманілий. Він ще намагався пояснити, що прикривати лазарет немає сенсу, тим більше що Славку вчора перевели до головного корпусу. Що тим, хто не природники, дістанеться і під Щитом, а тому він особисто першим зняв свій цвіркун, перечепивши його на першого, хто потрапив під руку з прибулих для отримання вказівок. І багато чого ще встиг би пояснити, якби не перша атака Шепоту.

Звідкись з вулиці пролунало нелюдське виття. Крики і лайка розлилася по Базі. Лазарет підірвало зсередини. Щити 1-2 могли витримати тільки луну Переділу, але не ціленаправлений випад Шепоту. Двері камер автоматично відчинилися. По території, підхоплений вітром, викликаним раптовими неполадками у вентиляційних шахтах, рознісся сморід крові. По скреготу можна було здогадатися, що десь ось-ось щось рухне. Але з будівлі лазарету ніхто не виходив.

Насилу декому з технарів вдалося отримати зображення з однієї з камер через чудом уцілілі залишки системи стеження. Це був жах. Колись буйні хворі тепер валялися на підлозі: хтось у кутку, хтось майже на виході, посмикуючись як у припадку конвульсії. На мить їх разом відпустило, але лише для того, щоб стиснути ще з більшою жорстокістю. Нутрощі вивертало. Блювотні маси виносили за собою не лише залишки їжі, а й згустки крові. За хвилини коридори лазарету вже були вкриті калюжами червоно-коричневої рідоти і частинами понівечених тіл - істот, що вирішили власноруч допомогти невідомому, який бажав раз і назавжди покінчити з ними.

- Що ви втупилися? – репетував надриваючи горло Макс, відтягуючи від екранів моніторів переляканих до втрати пульсу спостерігачів. - Сподобалось? Теж так покорячитись захотілося? Ні? – його трясло від злості та відчуття власного безсилля. – Щити? Щити всі встановлені? Я кого питаю? – а й справді, кого він питав, коли всі, втративши дар мови від побаченої перспективи, застигли як істукани у страху навіть поглянути в очі навпроти. Раптом і в них вже зародилася тінь божевілля.

- Третій - так, П'ятий… – через секунди мовчання, – так. Сьомий… Сьомий... Ми можемо і не встигнути, якщо так піде. Кіт, де ж тебе чорти раніше носили? - виявляється це Сотенко повідомляв про встановлення Щитів. Він єдиний, хто не піддався паніці, і продовжував виконувати вказівки Максима, який внаслідок обставин перебрав на себе обов'язки Голови Бази.