Шостий крок

- Боже, – рука Вілліани, тремтіла, – я так втомилася мовчати. Я не знаю, чи ти взагалі існуєш, але він казав, що ти є, і я йому вірю. А що залишається мені, народженій в пеклі, в безликому світі, де все, що я маю - лише любов до того, хто чужий. Я так хочу туди, куди дороги немає. Чому? Чому цей світ такий порожній. Чому в їхніх очах немає душ. Я не розумію Боже! - сльози одна за одною котилися вниз, залишаючи за собою чорний слід фарби. – Я так мало хочу. Просто бути з ним сьогодні… зараз… завжди. Але ці чортові чипи не дають права вибору і все, що я можу просто чекати, коли прийде він сам. Коли? Скільки чекати? Котику, забери мене звідси, мені все одно як. Я готова навіть померти, тільки б вирватися з клітки. Я хочу жити… Жити, як відчуваєш ти: зі злістю, болем, з твоїм теплом. Забери мене, будь ласка, забери! - літери розпливалися в солоній воді, що вбиралась в папір. Рядки повзли і ставало темніше. Скоро згасне світло і всі заснуть. Всі окрім неї. Шепіт виявився слабким, або щось змінилось - він більше не в силах контролювати її біль. - Чому я виродок? Чому я народилася не такою як всі? Навіщо я люблю вільного? Я ненавиджу тебе, Боже... Якщо ти є - ти знаєш, за що!.. Максе, забери мене…

Щось важке нависло над головою і слабістю спустилося в тіло. Місто зникло під колисковою Шепоту.

«Забери мене… Поки я - це ще я»

Віллі зім'яла аркуш паперу й чиркнула сірником. Спалахнув вогонь, з'їдаючи по краплі слово за словом. Стало легше. Все тіло занило. Кімнату наповнив туман втоми. Підкорилася.

Опритомніла від того, що сповзло на підлогу покривало. Прохолодно. Потягла на себе.

«Давно я не відчувала себе такою розбитою».

Над головою простягалося фіолетове небо, вкрите незліченною кількістю зірок. Десь у кутку маячив вигин блідого місяця. Замість стін рвалися вгору повні штучного життя дерева. Підлога - м'який килим трави, що вкритий жовтими переливами польових квітів. Погляд ковзнув до дверей: вузька стежка геть із лісу з ледь помітним силуетом мандрівника. Сьогодні там з'явиться ще одна тінь – її.

Для Городян було неприродньо влаштовувати подібні експерименти зі своїм житлом. Навіщо розфарбовувати стіни коричнево–зеленими плямами, коли на вулицях дерева натикані через метр? Навіщо стелю перетворювати на постійно темне небо, коли вся його краса полягає у світлі сонця? І з якої такої радості двері мають асоціюватися з дорогою в нікуди?

Багато незрозумілого для оточуючих було у її кімнаті. Але то був її особистий світ. А одним із правил «Раю» було невтручання в чуже життя ні в якому разі. Хоча в принципі ні кому б і на думку не спало це робити. У Містах взагалі не дуже часто ламали собі голови над чужими проблемами. Для подібних розборів існували спеціальні групи спостерігачів – чистильників, завдання яких полягало у підтримці порядку та мирного співіснування різношерстих індивідуумів. Яскраві особистості серед тих, що знайшов притулок в стінах Переділу траплялися дуже рідко і жили дуже недовго - хто знає, чим їх несхожість на сіру масу викликана і до чого це може призвести.

Випадково зустрівши близько півроку тому в метро дивну парочку, надто емоційну як для городян, Вілліана зловила себе на думці, що серед її оточення цілком можуть існувати люди схожі на неї. З тих пір, крім стеження за цими двома, що вічно губляться з поля зору десь біля кордону Міста, дівчина почала уважніше придивлятися до підлітків свого віку.

І наскільки ж великим було її здивування, коли одного разу, сівши за свій комп'ютер, вона виявила, що до неї прийшло повідомлення від колишнього однокласника. З досить дивним посланням. Ні, сам факт того що він написав їй подиву не викликав, адже більша частина спілкування між молодими людьми відбувалася за допомогою саме електронної мережі. Вразив текст короткого листа: «Я знаю хто ти! Нам потрібно терміново зустрінеться. Доки не пізно!»

Виявляється, мережа Міст була притулком не тільки оброблених Шепотом тіл, а й істот, що не підпорядковуються йому через якісь вроджені мутації центральної нервової системи. Саме одними з таких дітей природи – природників, як обзивав їх Кіт, і була Віллі, а також всі ті крохи підлітків, що самостійно мислять, і з якими їй довелося познайомитися в ці останні місяці.

Так і зараз, почуваючись не найкращим чином, що було нормою для нічного часу, коли Шепіт запускав свою колискову, Вілліана повільно сповзла з ліжка, сподіваючись, що хоч хтось із її нових друзів висне в мережі, чекаючи від неї звісток.

Натягнувши на ліву руку рукавичку, Віллі увійшла до мережі. У кутку монітора світився значок, що означав недавнє отримання трьох листів. Перші два нічого цікавого не повідомляли, а ось останнє змусило її понервуватись. У ньому говорилося, що один із них уже протягом п'яти днів не виходив на зв'язок.

Коли ж двоє підлітків під приводом витягнути товариша в кіно заявилися до нього додому, стомлені нібито якимись зборами батьки поспішили їм повідомити, що починаючи з учорашнього дня ця істота (саме так вони й назвали власного сина) не є повноправним жителем Міста, а отже спілкування з нею інших суворо обмежено. Після чого вони додали, що спроби зв'язатися з ним не лише безглузді, а й можуть спричинити деякі незручності, причому які саме уточнювати не стали. Найстрашніше виявилося те, що це був не перший випадок.

Ще до того, як Віллі увійшла в їхню компанію, загальна кількість виродків (а вони, в принципі усвідомлюючи причину такого до них ставлення, давно перестали відноситись до подібних слів як до принизливих) становила щонайменше чоловік сім. Тепер же, включаючи нову прийняту, їх залишилося лише четверо. Крім Кота. Він теж входив у коло ізгоїв.

Саме він довів їм буквально на пальцях необхідність ховатися, не розкриваючи своєї сили. Максим насправді багато в чому мав рацію, але не врахував у своїх міркуваннях однієї дрібниці: про них давно вже знали. За довго до того, як виродки почали прикидатись нормальними. І тепер їх знищення було лише справою часу. Це також усвідомила і дівчина, отримавши повідомлення.