П’ятий крок

Повернення додому було однаково важким для обох підлітків і не тільки фізично. Дві години поневірянь мертвою місцевістю передмістя пройшли в абсолютному мовчанні і від того, здавалося, тяглися вічність. Лише інколи непроглядну темряву, а було вже далеко за північ, проривав ледь вловимий блиск сліз, що стікали по обличчю Славки.

Вона боялася навіть думати про те, що сьогодні ось так просто: без боротьби, без слів, без... без... Вона залишилася без нього. Без єдиної по справжньому близької людини в цьому, збожеволівшому століття тому, світі.

Їй хотілося кинутися назад у Місто, знайти ту погань, яка забрала в неї весь сенс існування без жодних сумнівів, та вирвати, навіть якщо доведеться силою, клятву не наближатися до них більше ніколи. Але це не принесло б жодного полегшення, і вона це чудово розуміла. «Ну чому не я, Максе, чому не я?!»

Легкі похитування в його бік із невиразним проханням побути лише з нею хоча б в останнє видавало її думки. Але Кіт нічого не помічав, або просто не хотів помічати такі дрібниці. Його більше турбували можливі наслідки їхньої вже вчорашньої безтурботності.

Майбутній Старший, як і належало такій посаді, прокручував у голові щохвилини всі події дня, не втрачаючи нічого, навіть на перший погляд незначного. Хоча при повторному проходженні Переділу проблем не виникло, всю дорогу назад Кота не залишало відчуття того, що він щось випустив з уваги.

Насправді все лежало на поверхні - Шепіт розширив межі впливу. Кордон Переділу зрушив зі звичного місця у бік Бази на півтора метри за ті шість годин, що забрала прогулянка Раєм. І не поспішай вони назад, він би обов’язково звернув увагу на те, що залишена ним на землі мітка чомусь виявилась надто близько до кордону Переділу. Але острах за Славку, незрозуміла тяга до Віллі, та ще й чийсь упертий погляд у потилицю – відволікли його від очевидного.

До Бази підлітки все ж таки дісталися і навіть майже вчасно, якщо так можна сказати про пропуск Котом своїх перших Зборів, на яких до того ж мало бути винесене остаточне рішення про відставку його попередника, місце якого Макс і мав зайняти. Але обійшлось завдяки Соту. Той давно звик покривати свою нерозумну доньку у всіх її витівках, а відповідно і її супровід, яким на цей раз виявився Кіт.

По своїх кутках, стомлені вечірньою прогулянкою, що плавно перейшла в нічний загул, молоді люди розповзлися, навіть не попрощавшись, що стало їх першим порушенням своїх негласних традицій. А далі було гірше. Цілий тиждень Кіт не вилазив зі своєї будки, на відріз відмовляючись з кимось спілкуватися. Чим він харчувався, залишалося загадкою навіть для нього, а ось кількість вицідженої кави ставила під загрозу не тільки його і так розхитане подіями останніх днів серце, а й запаси тієї самої кави.

Нарешті, по закінченню дев'яти днів, щось ледве нагадуюче колись повне сил тіло Максима виповзло зї свого укриття та попрямувало до Хаммера. Той після двогодинних перепалок з сином за зачиненими дверима, смикаючись чи то від нервів, чи то просто від злості, помчав до Сотенка, забувши навіть попередити його по внутрішньому каналу зв'язку про свій незапланований візит.

     ***

- Федоре, я зрозумів одну дуже страшну річ, - Хаммер відвів погляд праворуч, примруживши при цьому очі і зморщивши чоло. - Шепіт насправді річ унікальна, я навіть сказав би розумна. Той, хто його створив, зробив щось майже неймовірне. Він дав йому можливість саморозвитку. Ти розумієш, що для нас це означає?

Обличчя Сотенка скривило від нервового тику. Він прикрив нижню частину рукою, щоб не привертати до себе увагу співрозмовника. Але неймовірну внутрішню напругу все ж видавала брова, що зрідка посмикувалася.

- Та розумію я. І без тебе, - відмахнувся чоловік, та потягнувся за пігулками. Ці сіпання дошкуляли йому вже тиждень, і ніяк не проходили.

- І це ще не все. Як ми з'ясували, до речі не без допомоги наших шибеників, - він мав на увазі недавній інцидент, що стався з дочкою Сота і власним сином, - якщо не чинити опір Вартовій системі, то Переділ можна пройти навіть без Перепустки.  Можливо ми з самого початку все робили не вірно. І нам не нарощувати щільність захисту треба…

- Тобто ти що..? – перебив Сотенко, - пропонуєш у Місто виходити в чому мати народила?!

- Ні. Я пропоную поки не виходити взагалі. До того часу, доки мої технарі не підправлять дещо у цвіркунах.

- У чому? – втомлено видохнув Федір. Голова і без того тріщала, а тут ще якісь нові терміни сиплять.

- Як це ти ще не знаєш? – хмикнув здивовано Хаммер. - Хлопці б'ються над цією новинкою вже два місяці і отримана нещодавно інформація нам дуже в тему.

- Ти нормально можеш пояснити? І де ви взагалі такі назви берете? – розлютився Сот.

- Ну-у-у… Назви це парафія твоєї донечки, про що я дивлюся, ти теж досі не знав. А щодо суті, то цвіркун - це крихітний пристрій, що прикріплюється за лівим вухом і виробляє з моменту попадання на смугу Переділу силове поле необхідної потужності, при чому не обов'язково вище рівня носія. Воно покликане приймати на себе удар Шепоту або контрольної системи, трансформуючи їх енергію в придатну для поповнення власних ресурсів. Фактично, цвіркун створює не додаткове захисне поле, як силовичок, а щось на кшталт фантому. Спочатку ми його розробляли щоб дослідити принцип роботи Переділу, але після того, що розповів Макс, думаю цвіркун здатен замінити всі наші захисні пристрої.

- Так, секундочку, дай подумати. А тривалість його роботи? - варто було Сотенку зацікавитися розмовою, як він і забув про свою хворобу.

- Не знаю, ще не перевіряли. Але в теорії практично безмежна. Ну... поки не згорить. Йому ж ні підзарядка, ні регулятори не потрібні. Між іншим, ідея створення цвіркуна походить від віртуальних чипів. Хлопці тут подумали, що якщо вже змогли створити фантом чипа, то можна це провернути і з силовим полем. Наприклад, навколо тіла господаря створити його псі-копію, але з іншим потенціалом. Залежно від ситуації цвіркун сам моделює величину і частоту поля, підлаштовуючись під зовнішній вплив.