Частина Восьма

– То ти поїхав у Німеччину, – здивовано видихнула я, доївши тістечко.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні, захищені від зимового холоду за великими скляними вікнами, які вкривалися маленькими краплинами конденсату. Розмова затягнулася довше, ніж я очікувала. Сергій, як виявилось, мав багато чого розповісти, хоча ми бачилися всього один день.

– Ага, поїхав, – усміхнувся він, невимушено відкинувшись на спинку стільця, граючись ложечкою від кави. – Але не на довго, всього на рік. Можливо, це найкраще, що я міг зробити на той момент.

Я подивилася на нього, не знаючи, як на це реагувати. Сергій здавався таким близьким і водночас таким далеким. Рік тому ми зустрілися випадково, і цей один день, здавалося, не мав значення, але зараз він чомусь знову з'явився в моєму житті.

– А ти? – несподівано спитав він, нахилившись трохи вперед. – Що змінилося у твоєму житті за цей рік?

Його питання застало мене зненацька. Я відчула, як у мені щось стислося, намагаючись знайти відповідь. Здавалося, що все змінилося, але як пояснити це йому?

Я зітхнула, дивлячись на краплі за вікном, що повільно стікали донизу. У голові крутилися десятки відповідей, але жодна не здавалася правильною.

– Не знаю... – нарешті промовила я, опустивши погляд на чашку з залишками кави. – Здається, усе змінилося, але водночас нічого важливого. Просто рік життя, який промайнув, і ти навіть не помічаєш, як це сталося.

Сергій не відводив від мене очей, його погляд був таким пронизливим, ніби він міг бачити все, що я не наважувалася сказати вголос.

– Це так… іноді все здається буденністю, – тихо відповів він, обережно поклавши ложку на стіл. – Але ж ми з тобою знаємо, що насправді все не так просто. Той рік залишив слід, чи не так?

Я зніяковіла. Його слова звучали правдиво, хоч я й не хотіла цього визнавати. У кожній буденності була прихована зміна, яка вривалася в наше життя непомітно, але залишала свій відбиток. І він мав рацію: той день, коли ми зустрілися, щось у мені змінив.

– Ти завжди був таким... – раптом сказала я, навіть не знаючи, звідки взялися ці слова.

– Яким? – його брови піднялися у здивованій усмішці.

– Таким, ніби все розумієш краще за інших. І навіть коли говориш про буденні речі, у тебе завжди є глибший сенс.

Сергій засміявся. Той сміх був легким, теплим, майже таким, яким я його пам'ятала.

– Це лише ілюзія, – відповів він, трохи задумливо. – Я так само гублюся в житті, як і всі інші. Можливо, навіть більше.

Я підняла на нього очі, намагаючись зрозуміти, чи він серйозний. В його погляді більше не було тієї легкої усмішки. Це був Сергій, але інший — змінився так само, як і я.