Частина Сьома

Рік тому 

 Тоді все було інакше. Не було цього холоду, був спекотний вечір, занурений в алкоголь і шумний натовп. Ми святкували початок навчання, і вся увага була прикута до сцени, де хтось кричав у мікрофон, жартував, оголошував конкурси.

Я була тоді іншою — безтурботною, хоч і трохи напруженою через нові обставини. Пам'ятаю, як за одним столиком підсіла до групи першокурсників, з якими ледь була знайома. Вино плавно текло по бокалам, і я все частіше сміялася, намагаючись розслабитися.

А потім з'явився він. Сергій. Високий, з відкритою посмішкою і, як тоді здавалося, занадто впевнений у собі. Він легко вписався в атмосферу вечірки, як той, хто звик бути в центрі уваги. Звісно ж, адже він був одним із організаторів, членом студентської ради. Популярність була йому на руку.

Сергій підійшов до мене тоді без жодного натяку на те, що я йому цікава. Ми випадково зійшлися поглядами, і я, вже трохи під впливом вина, почала з ним розмову. Сміялися, жартували... Напевно, він здався мені приємним, навіть трохи привабливим. А потім — я все-таки перебрала. Занадто швидко, занадто несподівано. Музика навколо зливалася в суцільний потік, і світ раптом став розмитим.

Пам’ятаю тільки, як ми опинилися на танцполі. Навколо крутились люди, усе миготіло, наче під стробоскопом. Тоді я раптово нахилилася ближче до нього і... поцілувала. Без будь-якого сенсу чи логіки. Просто імпульс. На мить я побачила його здивовані очі, але все швидко змінилося.

Далі мене почало нудити, і я відчула, як втрачаю рівновагу. Сергій підтримав мене, не дозволивши впасти. М'яко, але впевнено він взяв мене під руку, повів із натовпу. Мене тягнуло до сну, важкість у голові не дозволяла думати, але я все одно дивилася на нього. Він щось говорив. Його слова звучали глухо, але приємно.

Він привів мене до гуртожитку. А коли я вже ледь стояла на ногах, допоміг дійти до кімнати. Дивно, але він не залишив мене одну. Навпаки, сів поруч на стілець, піднявши одну руку в знак мовчазної обіцянки не рухатись. Ми сиділи так, поки мені не стало легше. І тоді я почала його слухати.

Сергій розповідав про своє дитинство. Як усе було добре до певного моменту. Він говорив про батьків, їхній шлюб. І все звучало так спокійно, ніби це давно сталося, хоча насправді рана ще кровоточила.

— Мої батьки... Вони завжди здавалися ідеальними. Тато — впевнений у собі, успішний. Мама — турботлива, завжди намагалася тримати дім у теплі та затишку. І знаєш, я завжди думав, що так буде назавжди. Але одного дня тато просто не прийшов додому. Вони почали сваритися за дрібниці. Спочатку тихо, пізніше — гучніше. Я чув їхні суперечки, коли вдавав, що сплю. Одного дня мама сказала, що більше так не може. І все... — він на мить затих, неначе це важко було озвучувати. — Тоді я втратив усе, що вважав своїм життям. Спочатку батька, потім — відчуття дому. І....-він поглянув на мене, наче сумніваючись в чомусь. -І їхнє розлучення не настільки сильно завдало болю, як те що було після...Мама підсіла на антидепресанти, і поводила себе як овоч. Фактично вона перестала існувати, інших родичів я не мав. А батько...Дізнавшись не приїхав. Тоді це дійсно був кінець мого щасливого життя, та картинки ідеальної сім'ї.

Я слухала його з напівзакритими очима, але кожне слово, кожна емоція осідала десь глибоко в мені. Сергій розповідав це спокійно, як історію, яку вже не раз переказував собі. Але у словах звучав біль, який він давно приховував за усмішкою.

Ми розмовляли про університет, друзів, школу, ділилися смішними історіями з нашого життя, і я не могла повірити, як легко мені було говорити з ним. Його сміх викликав у мене усмішку, а наші спогади перепліталися, наче нитки в яскравій картині.

Сергій розповідав про те, як у школі організовували різні свята, і як одного разу на новорічному вечорі його клас влаштував хоровод з викликами. Я сміялася, уявляючи, як він, здавалося б, серйозний хлопець, виходив на сцену, на фарбований та в сукні.

— А я взагалі вважаю, що свята — це просто спосіб забути про все, — сказала я. — Мені подобається відволікатися, а потім згадувати, як було весело.

Сергій кивнув, і в його очах відблискувала мрія про ті часи, коли все здавалося простішим. Ми говорили про друзів, про те, як важливо мати людей, на яких можна покластися. Він розповідав, як минулого року його друзі влаштували для нього сюрприз на день народження — справжню вечірку з усім, про що він мріяв. Я заздрила йому, адже мені не вистачало таких моментів у житті.

Але найбільше я пам’ятаю, як ми обидва сміялися над курйозними ситуаціями з нашого студентського життя. Коли я розповіла, як впала в калюжу під час, та розлила каву на викладача намагаючись дістати книгу, він просто не міг зупинитися.

— Чому це завжди так смішно? — спитав він, закидаючи голову назад і хихикаючи. Я не могла стримати сміх.

Ніч пролетіла, як одна мить. Розмови ставали все більш інтимними, і, можливо, саме в цю ніч я відкрила в собі те, чого так довго боялася. Я думала про те, як добре, що в мене є хоч хтось, хто слухає.

Коли я прокинулася зранку, в кімнаті було тихо, і я на мить подумала, що це все могло бути лише сном. Піднявшись, я зазирнула у дзеркало, намагаючись зрозуміти, чи справді все це сталося. Сліди ночі все ще були на моєму обличчі, але атмосфера кімнати говорила про щось інше.

Я поглянула на порожнє місце біля себе, де Сергій мав бути, і моє серце трохи стиснулося. "Це не могло бути сном", — подумала я, згадуючи його голос, сміх і теплоту. 

Чекаю на вашу зірочку, та коментарі.❤️