Частина Шоста

– Де шапка? – почула я раптом знайомий голос і здригнулася.

Піднявши голову, побачила Сергія, який стояв переді мною, усміхаючись своїм фірмовим насмішливим поглядом.

– Що? – не зовсім одразу зрозуміла його питання.

– На вулиці холодно, а ти без шапки, – пояснив він, схиливши голову набік і приглядаючись до мене. – Не боїшся застудитися?

Я здивовано подивилася на нього.

Сергій стояв переді мною, трохи нахилившись уперед, і я нарешті мала змогу розглянути його краще. Він був високий, злегка атлетичної статури, але без зайвої показової м’язистості. Його темне волосся було скуйовджене, як після ранкового пробудження, хоча це, здавалося, лише додавало йому якоїсь природної чарівності.

Карі очі, які дивилися на мене з легкою насмішкою, здавалися глибокими, а погляд – уважним і проникливим, ніби він вивчав кожен мій рух. Навіть у цьому безтурботному жарті відчувалася його впевненість і гострий розум. Ледь помітна щетина на обличчі надавала йому вигляду людини, яка живе по своїх правилах і не надто переймається зовнішнім виглядом.

Одягнений він був у темну куртку, що облягала його широкі плечі, під якою виглядала чорна тепла футболка.

Сергій сів біля мене на лавку, і діставши з кишені чорний шарф, не поспішаючи нахилився ближче.

Я завмерла.

– Ходи, – тихо сказав він, його голос здавався глибшим на тлі зимової тиші.

Його руки впевнено торкнулися моїх плечей, і він почав акуратно обмотувати шарф навколо моєї шиї. Сергій нахилився ще ближче, і я відчула, як його дихання легенько торкається моєї щоки. На мить він зупинився, дивлячись мені в очі, ніби перевіряючи, чи все гаразд. Його карі очі, глибокі й теплі, були неймовірно близько. У цьому погляді було щось невимовно спокійне, але водночас гостре, наче він бачив щось більше, ніж просто моє обличчя, сховане за кількома шарами тканини.

Сніжинки танцювали навколо нас, осідаючи на його волосся та шарф, але він цього наче не помічав. Сергій не поспішаючи обмотав шарф довкола моєї голови, його рухи були неспішними, майже турботливими. Він посміхнувся куточками губ, злегка нахиливши голову набік.

– Тепер точно не замерзнеш, – тихо промовив він, і в його голосі відчувалася ледь помітна насмішка, але погляд залишався серйозним, майже задумливим.

Я зиркнула на Сергія, пригадуючи, як думала про переслідувача, від якого намагаюся втекти. Одного мені точно вистачило…

– Що ти тут взагалі робиш? – запитала я, намагаючись приховати своє напруження.

Сергій насмішкувато хмикнув, склавши руки на грудях.

– Не очікував, що ти так швидко забудеш, – сказав він з хитрою посмішкою, а його очі заіскрилися ледь помітним викликом.

Я глянула на нього, не розуміючи, про що йде мова.

– Забуду що? – спитала я, злегка примруживши очі, не в змозі розшифрувати його настрій.

            Чекаю на вашу зірочку, та коментарі.❤️