Частина Третя

Сергій сидів на дивані, оглядаючи кімнату, а я стояла поруч, намагаючись зрозуміти, що він хоче. Він явно не поспішав йти, і це починало мене дратувати.

— Щось ти засидівся, — сказала я, складаючи аптечку і кидаючи її на стіл. — Пластир наклеїли, голова на місці, то, може, вже підеш?

Він підняв голову й усміхнувся.

— Ти така нетерпляча, — сказав він. — Я думав, ти вже звикла до компанії.

— Звикла до компанії? — я глянула на нього з підозрою. — Ми навіть не знайомі, Сергію.

— А ти і справді не знаєш, хто я, так? — він хитнув головою, наче це його здивувало.

— Звідки мені знати? — я знизала плечима. — Ти просто хлопець, який впав на сходах.

— Ага, просто хлопець, — він посміхнувся, але в його очах блиснуло щось незрозуміле. Він відкинувся на спинку дивана, розслабився і поглянув на мене з цікавістю.

— Ти серйозно, Міла? — він знову повторив моє ім’я, неначе пробуючи його на смак.

— Цілком серйозно, я незнаю кожного хлопця університету.— я схрестила руки на грудях, намагаючись не дати йому забагато простору для подальших розмов. — Ти закінчив? Бо якщо так, двері он там.-вкзала рукою.

Сергій встав, але не рушив до дверей.

— Ну що ж, приємно було познайомитися, хоч і так несподівано, — сказав він, кивнувши в мою сторону. — Може, ще побачимось.

Я мовчки дивилася, як він виходить з кімнати. Двері зачинилися, і я залишилася одна, розмірковуючи над тим, що за дивний тип щойно пройшов крізь моє життя, залишивши лише головний біль і пластир на голові.

Я машинально провела рукою по волоссю, а потім піднялася і підійшла до вікна. Сніжинки все ще кружляли за склом, підкреслюючи цей тихий, майже магічний вечір. Я дивилася, як світло від вуличних ліхтарів відбивається у білих кучугурах, і відчула, як у грудях піднімається знайоме відчуття самотності.

— Ну і що це було? — пробурмотіла сама до себе, згадуючи погляд Сергія. Його слова, його усмішка — все це не давало мені спокою. Хто він такий і чому здавалося, що він мене знає, а я його ні?

Я зітхнула і повернулася до столу, де валялася моя куртка й аптечка. "Завтра з’їду", подумала я, згадуючи, що залишилося тільки пакувати речі й дочекатися переїзду.

Скинувши шарф і накидавши на стіл кілька книжок, я взяла телефон і сіла на ліжко. Треба було якось відволіктися. Швидко прогорнула повідомлення в месенджері, але нічого цікавого не було. Подруги не писали, а від батьків тільки короткі повідомлення про якісь буденні справи.

Я опустила телефон і знову подивилася на двері. 

Картонна коробка, майже повністю запакована, стояла біля столу, нагадуючи, що завтра переїзд стане остаточним.

Було трохи моторошно – кімната, в якій я провела стільки часу, тепер виглядала так порожньо, ніби тут ніколи нікого не було.

Раптом я почула скрип підлоги в коридорі. Серце різко вдарило, але я вчасно себе зупинила, усвідомлюючи, що це, напевно, хтось із сусідів повернувся в гуртожиток.

"Може, досить уже цих дивних думок"...

Чекаю на вашу зірочку, та коментарі.❤️