Частина Перша

-Не личить, малим дівчатам цигарки курити. Шкідливо.

-Я повнолітня.-вдихнувши морозного повітря відповіла.

-Все одно.-махнув хлопець.

Мовчки змірявши незнайомця поглядом, простягла йому пачку.

Сніжинки гарно лягали на його довгі вії, що закривали погляд карих очей, але я не звертала на це уваги, аж надто засередилась на своїх переживаннях.

— Що? — підняла брови.

— Ти не повинна цього робити, — він коротко кивнув на пачку в моїй руці.

— А ти хто такий, щоб казати, що мені робити? — відповіла я, відчуваючи, як холод стає нестерпнішим.

Незнайомець змахнув сніжинки з вій наче прочитавши до його мої думки, але цього разу його карі очі зустрілися з моїми. Вони були спокійними, як зимовий вечір, і чомусь це дратувало ще більше. 

Він здався мені трохи дивним, занадто вільним у своїх висновках для людини, яку я навіть не знаю.

— Я не хтось, просто дивно бачити, як хтось руйнує себе, коли можна жити по-іншому, — сказав він спокійно.

Я насупилася, не знаючи, як реагувати на таку прямоту.

— Давай не будемо вдаватися в філософію, — я вдихнула холодне повітря ще раз, сподіваючись, що він піде, але замість цього він тільки всміхнувся.

— Ну що ж, твоє рішення, — нарешті він відвернувся і зробив крок уперед, залишаючи мене позаду.

Сніжинки тихо падали на моє обличчя, та я навіть не відчувала їхнього холоду — всі думки були далеко. Сльози непомітно наверталися на очі, але я намагалася їх стримати.

Раптом позаду щось гучно тріснуло, і я почула крик. Обернувшись, побачила того хлопця, який кілька хвилин тому розмовляв зі мною. 

Він лежав біля сходового майданчика, тримаючись за голову. Сніг під ним був розкиданий, наче він намагався втримати рівновагу і впав. Його капюшон сповз, і темне волосся було засипане снігом.

— Ти там живий? — мимоволі запитала я, не знаючи, як реагувати на ситуацію.

Він тільки стогнав, протираючи голову, і повільно намагався піднятися.

— Так, просто... невдало послизнувся, — хрипко сказав він, знову спробувавши піднятися, але хитнувся.

Я підійшла ближче, тримаючись за поручень.

Кинувши погляд на його усміхнене обличчя, скривилась.

Ну живий, піднявся. Значить ноги цілі.

Я вже збиралася піти, як помітила, що з його скроні повільно стікає кров. Він приклав руку до голови, але, здавалося, сам не одразу зрозумів, що поранився.

— Ти… кров! — вигукнула я, забувши про свої сльози.

Він глянув на пальці, торкнувшись місця удару, і додав трохи розгублено.

— Схоже, справді трохи пошкодився.

— Ти серйозно? — я нервово обвела поглядом вулицю. — Це вже занадто.

Він мовчки глянув на мене, а я, не чекаючи відповіді, різко розвернулася і бурмотіла під ніс:

— Навіть спокійно покурити не можна… І за що мені це все?

Видихнувши повернулась, взяла його за руку і майже потягнула вперед.

— Куди ми? — він спробував чинити опір, але я тільки пришвидшила ходу.

— До мене в гуртожиток. Там є аптечка. Ти хто такий? — не озираючись, відповіла я.