Заметіль

Місто Срібних Дахів отримало свою назву через особливу черепицю, яка в місячному світлі виблискувала, наче викувана з чистого металу. Але напередодні цього Різдва срібло згасло. Його заступила сіра, важка паволока. Заметіль, що прийшла з Півночі, не була звичайною зимовою негодою. Старі люди шепотілися, що це «Забуття» — вітер, який краде в людей імена їхніх друзів, смак улюблених страв і сенс збиратися разом за святковим столом.

   Майя стояла біля вікна. Вона бачила, як місто стає чужим. Вулиці, де ще вчора діти грали в сніжки, стали пустими. Люди пробігали повз, зануривши обличчя в коміри, не підводячи очей.

— Мамо, чому пан Теодор не запалив вогні у своїй пекарні? — запитала Майя. — Він же завжди казав, що різдвяний крендель — це сонце посеред зими.

  Мама, яка раніше завжди співала, готуючи вечерю, тепер лише байдуже знизала плечима.

  — Це просто тісто і цукор, Майє. Від них не стає тепліше.

  Майя відчула, як холодний протяг пройшовся її спиною, хоча вікна були щільно зачинені. Це був холод зсередини.

  Майя знала: якщо вона просто сидітиме, Заметіль забере і її спогади. Вона дістала з-під ліжка дерев'яну скриньку. Там не було золота. Там лежали «зігріті моменти»: клаптик синьої стрічки: від подарунка, який їй подарувала сусідка пані Ельза, коли Майя допомогла їй знайти окуляри; маленька дерев'яна фігурка коника, яку вирізьбив для неї дідусь Мартин; висушена шкірка мандарина, яка досі зберігала слабкий, але бадьорий аромат свята.

  Коли Майя торкнулася коника, її волосся раптом ледь помітно спалахнуло теплим янтарним світлом. Вона згадала, як дідусь сміявся, розповідаючи казки про зірки. Це тепло було настільки реальним, що сніг на підвіконні з іншого боку скла почав танути.

— Я не дам Срібним Дахам згаснути, — прошепотіла вона.

   Майя одягла своє товсте пальто і вийшла у вир снігу. Вітер намагався штовхнути її назад, шепочучи: «Навіщо тобі це? Залишся в ліжку. Сон — це найлегший шлях...» Але дівчинка вперто йшла до майстерні пана Ганса, найстарішого годинникаря міста.

  У майстерні панувала тиша — найстрашніша річ для місця, де мають звучати тисячі «тік-так». Пан Ганс сидів у кріслі, дивлячись у порожній камін. Його інструменти припали пилом.

— Пане Гансе! — вигукнула Майя. — Сьогодні Святвечір! Ви обіцяли навчити мене, як змусити зозулю співати «Щедрик».

— Час зупинився, Майє, — безбарвним голосом відповів старий. — Навіщо рахувати хвилини, якщо вони приносять лише холод?

  Майя підійшла до нього і вклала в його суху долоню ту саму дерев’яну фігурку коника. — Пам’ятаєте, як ви з моїм дідусем змагалися, чий годинник точніший? Ви тоді так запекло сперечалися, що забули про час і пропустили вечерю. Ви сміялися так гучно, що з даху впав сніг. Ви були щасливі, бо мали друга. Майя зосередилася на тому спогаді. Вона уявила сміх дідуся, тепло чаю, який вони тоді пили. Її руде волосся засяяло яскравіше, освітлюючи похмуру кімнату. Пан Ганс здригнувся. Його пальці стиснули дерев'яну фігурку. Тепло спогаду, підсилене щирістю дівчинки, пробило панцир байдужості.

— Мартин... — прошепотів він. — Він завжди жував м'ятні цукерки перед тим, як посперечатися. Раптом один годинник на стіні видав гучне «Тік!». Потім інший. За хвилину майстерня наповнилася ритмічним серцебиттям механізмів. Пан Ганс підвівся, його очі більше не були сірими.

— Нам потрібно більше світла, Майє. Зачекай, я візьму свій найбільший ліхтар.

Вони йшли вдвох. Світло від волосся Майї та ліхтаря пана Ганса прорізало Заметіль, створюючи невеликий острівець спокою. Вони заходили в кожен дім. У пані Ельзи Майя згадала про її смачні пироги, якими та пригощала всіх.  Пані Ельза заплакала, згадавши, як важливо відчувати себе потрібною, і дістала з комори запаси меду та горіхів. У будинку молодого скрипаля Луки, який збирався зламати свою скрипку від розпачу, Майя нагадала про те, як його музика змушувала людей танцювати прямо площі. Лука взяв інструмент, і перші звуки мелодії розігнали морок у його вітальні. З кожним новим мешканцем, який приєднувався до них, Заметіль ставала слабшою. Люди почали згадувати не просто події, а відчуття: тепло руки, смак свята, радість спільного співу.

 Коли вони дісталися центру Міста Срібних Дахів, Заметіль перетворилася на справжній крижаний вихор. Це був останній відчайдушний спротив холоду. Вітер вив, намагаючись загасити ліхтарі.

— Ми не впораємося! — крикнув хтось із натовпу. — Вітер занадто сильний! Майя вийшла в центр площі. Вона знала, що її власних спогадів замало для всього міста. — Візьміться за руки! — закричала вона, намагаючись перекричати бурю. — Не думайте про холод! Згадайте найщасливішу мить свого життя! Згадайте тих, кого ви любите! Люди почали братися за руки. Пан Ганс тримав пані Ельзу, скрипаль Лука — маленького хлопчика з сусіднього під'їзду. Утворилося величезне коло. Майя опинилася в центрі. Вона заплющила очі й згадала все місто: як сонце встає над Срібними Дахами, як пахне свіжий хліб, як звучить загальний сміх. Її волосся спалахнуло таким яскравим світлом, що здавалося, ніби на землю впала зірка. Тепло від кола людей почало пульсувати. Це не було фізичне тепло, це була енергія підтримки. Кожен відчував: «Я не один». І в цей момент Заметіль розсипалася. Вона не просто вщухла — крижані голки перетворилися на м’які, пухнасті пластівці снігу, що почали лагідно лягати на плечі. 

   Коли зійшло різдвяне сонце, Місто Срібних Дахів було не впізнати. Люди не розійшлися по домівках. Вони разом розчищали сніг, виносили столи на вулицю, ділилися їжею. Срібні дахи знову засяяли, але тепер це було сяйво, що відбивало внутрішню радість жителів. Майя сиділа на ґанку свого будинку, п’ючи гарячий чай. Її волосся знову стало просто рудуватим, без магічного сяйва. Але вона знала: магія нікуди не зникла. Вона просто перейшла туди, де їй і належить бути — у серця сусідів. Пан Ганс підійшов до неї й подарував маленький годинник у формі серця.