2

Вітер посилювався, завиваючи дедалі сильніше. Лісник задумливо дивився у вікно, тримаючи в руках кухоль гарячого трав'яного чаю.

Патрік був дуже спокійною та стриманою людиною. Ніколи в житті не панікував. «Переживання — дурна трата часу та власних сил», — говорив, коли мама після сварки чи негараздів на роботі пила заспокійливі піґулки. Що б не трапилося, треба спокійно приймати все як неминуче. Яка користь від дурних емоцій? Хоча він це не одразу зрозумів — життя підказало.

Йому було що згадати і було те, що хотілося забути. Тиша лісу давала можливість уникнути минулого. Але іноді, особливо у свята, десь усередині оживало старанно заховане бажання бути зігрітим. Минуле виривалося спогадом про ніжні дотики лагідних жіночих рук, поверталося відчуття турботи, хотілося оберігати та любити…

Порожнеча.

Тіло звикло до холоду. Почуття, які час від часу прокидалися, не знайшовши підтримки, знову засинали. Добре, що зараз панувала цілюща приємна тиша. Він навчився приймати удари та спокійно відповідав на них. Життєва метушня та проблеми здавалися простими подіями, що вимагали дій, а не марних емоцій.

З роздумів чоловіка вивів рух за вікном. Лісник придивився й побачив серед заметілі жіночу постать, що наближалася до хатини. Перша думка – Емма. Не зволікаючи, Патрік накинув на себе пальто та вийшов у двір.

В обличчя вдарив сильний вітер. Холодні кристалики сніжинок, що зграєю кружляли в хурделиці, неприємно кололи обличчя. Примруживши очі, чоловік глянув на гостю, що наблизилася до нього на відстань десяти кроків. «Це не сестра», — здивувався.

— Добрий день! Якщо він добрий, — перекрикуючи шум вітру, вигукнула незнайомка і трохи вклонилася. — Ви лісник?

— Так.

— Мені потрібна ваша допомога. У снігу застрягла моя машина, а в ній лишилося двоє дітей. Дозвольте нам перечекати негоду у вашій сторожці.

— Звісно. Покажіть дорогу.

Чули одне одного погано, бо частину слів крав вітер.

— Це вперше за кілька років така снігова буря, — зауважила дівчина, підводячи Патріка до машини, яку вмить замело снігом. — Чим не Аляска?

— Так. Теж не пам'ятаю такої завірюхи.

— Яка холоднеча… — спробувала відкрити дверцята машини, але кучугура снігу під ногами завадила.

Патрік попросив незнайомку відійти й почав відгортати замет. Ще трохи — й хлопчика з дівчинкою років по десять-дванадцять було звільнено. Вони радісно обійняли дівчину, яка виявилась їхньою нянькою, і почали в один голос скаржачись, що замерзли. Патрік підхопив малечу на руки й попрямував назад до хатини.

Йти було тяжко. Вітер жбурляв сніг в обличчя та весь час штовхав, намагаючись збити з ніг. Лісник пару раз впав на коліна, міцно тримаючи дітей, щоб не травмувалися. Дорога до сторожки видалася набагато довшою, ніж була насправді.

— Проходьте. Всі до каміна, — запросив Патрік гостей, коли вони нарешті дісталися хатини.

Діти побігли до вогню і почали терти руки, зігріваючи крижані пальці. Олень стрепенувся і забився в куток.

— Ой, який гарненький! — вигукнули хлопчик з дівчинкою.

— Тс-с-с, — попросив не шуміти лісник, поставив воду на піч і взяв зі стіни жмуточок трав.

— Не відмовитеся від чаю? — запитав, підійшовши до дівчини.

— Точно ні. Я про нього мрію вже другу годину, — радісно усміхнулася.

— Патрік Бойл.

— Дуже приємно, — кивнула. — Харумі Такада. А це Джемі, — вказала на хлопчика. — Маленьку принцесу звати Ширлі.

— О, то ви японка? Люблю Японію. Є в ній щось загадкове і особливе.

— Мої батьки з Кіото. Але переїхали сюди, коли я була ще маленькою. Ми живемо в центральній частині острова. В столиці.

— То ви з Кійомі. Спробую вгадати. З кварталу Асамі, — вказав на неї пальцем.

— Бінґо!

— Це було неважко, — розсміявся. — Моє улюблене місце. Маленька копія Кіото.

— Так-так, маєте рацію! — очі засяяли радістю. — Обожнюю острів за те, що в столиці так багато національних кварталів. І не просто у стилі різних країн, вони й атмосферу мають відповідну!

— У цьому весь острів Фейт.

— Так, а ще…

Не договорила, бо голосно чхнула.

Хазяїн узяв своє пальто й накинув на тендітні плечі гості. Для дітей він витяг зі старої, побитої шашіллю скрині по теплому пледу. Дівчина занурилася носом у хутро пальта, з цікавістю спостерігаючи за лісником.

Незабаром у чашках засопів парою гарячий чай. Бранці снігової негоди радісно припали до запашного напою.

— Я боялася, що знайду хатинку порожньою. Сьогодні ж свято, — почала розмову Харумі, відчувши, як зігрівається.

— У лісників немає вихідних, — наливши і собі чаю, Патрік сів поруч.

— Навіть у Різдво? — здивувалася дівчина.

— Чому б і ні? Яка різниця, де святкувати?

— А як же святковий стіл, родина, друзі?