Замерзла, братику

Ти йдеш по хиткому містку, залишаючи за собою вервечку кривавих слідів. Босі ступні примерзають до шорстких дерев’яних мостин і кожен крок дається через силу. Холодно. Вода у річці скута тонкою кригою, під якою можна розгледіти обриси мертвих тіл.

Нерівно дихаєш і подих перетворюється на хмарку пари, щойно стикається з крижаним повітрям. Твої губи потріскались і кровоточать. Сльози на очах замерзли, вії вкрились інеєм. Ти не кліпаєш і не роздивляєшся по сторонах. Не хочеш бачити.

Потрібно перейти через міст. Чому ж так боляче? Твої нігті поламані, долоні та руки вкриті саднами.

Спогади поступово прокидаються. Не послідовно, уривками. Спочатку — каміння, що у тебе жбурляли. Сповнені ненависті лиця твоїх односельців: людей, на чиїх очах ти виросла. Людей, що засудили тебе, навіть не вислухавши.

В очах спалахує гнів, але ти гасиш його зусиллям волі. Не час втрачати голову.

Натомість приходить інший спогад. Про запах зів’ялого листя і скрип долівки під ногами. Твій голос, що тремтить від хвилювання та страху. І сама ти теж тремтиш.

Тоді все почалось. Та хіба у тебе був інший вибір?

***

У старому млині пахнуло забуттям та сирістю. Ще трішки — смертю та осіннім смутком. Ти застигла на порозі, не наважуючись зайти в середину. Мабуть, ще б довго отак простояла у нерішучості, якби не почула голос господаря.

— Я відчуваю твій страх, — промовив упир буденним тоном, замість привітання.

Ти, від несподіванки, зробила крок вперед та кивнула, погоджуючись з його словами. Бо страх був: липкий, холодний. Ти навіть не намагалася його приховати.

Упир виявився не таким, як ти собі уявляла. Він сидів на лаві, згорблений, кутаючись у темного плаща. Його застигла постать нагадувала великого пораненого птаха. Обличчя бліде, сухе, але не потворне. Хоч людського у ньому було мало.

Поки ти йшла сюди, молилася про різне. Про те, щоб бабусині байки про упиря, що мешкає у покинутому млині коло цвинтаря, виявились правдою. І про те, щоб упир був на місці, а не на полюванні. Тому вирушила до нього не глупої ночі, а в час, коли осіннє сонце лиш почало хилитися до обрію. А ще, молилася про те, щоб упир не розірвав тебе на місці, а вислухав. Бабуся казала, що він не вбиває без причини, бо ще пам’ятає — як воно: бути людиною.

Він слухав тебе, не перебиваючи. Про твого брата. Твої недолугі виправдання,  що ти б не наважилась прийти сюди, потурбувати господаря, якби не Мишко. Брат хворів, згасав, мов свічка. Останньою надією на порятунок був упир: казали, що за життя той був відьмаком.

— Знахарем, — поправив він.

А потім посміхнувся — сумно і якось ніяково. Так, що на мить став схожим на живого. Лише на мить… Але цього було достатньо, щоб повірити. Йому і в нього.

— То чого ти від мене хочеш? — запитав безколірним голосом.

— Врятуйте мого брата! Інакше він помре…

— Всі люди помирають, — в його голосі не було співчуття. — В цьому ваша найбільша перевага.

Він не рухався. Дивився крізь тебе. Здавалось, що упир вже прийняв для себе рішення, а зараз просто чекав, коли ти врешті-решт підеш і даси йому спокій.

— Мишкові ще десяти літ немає, — ти не відступала. — Десять лиш на Різдво виповниться…

«…Якщо доживе», — ці слова так і не зірвались з твоїх вуст, бо промовити їх була несила.

Ти не відводила погляд, дивилась йому прямісінько в очі. Ти ще боялась, але вже не його. Боялась не за своє життя, а того, що зараз прожене тебе геть і не допоможе. Боялась повернутись додому і побачити, що для Мишка вже стало занадто пізно.

Ти пообіцяла йому «що завгодно», аби твій брат вижив. Він вагався, хоч і не довго. А потім просто простягнув руку, мовчки чекаючи, поки ти підійдеш. Наче дозволяючи тобі передумати.

Його шкіра пахнула зів’ялим листям. Рухи були чіткими та виваженими. Ти бачила, як видовжувалися його ікла, як райдужку заливало чорнотою. Він не був жорстоким — просто голодним. Пив жадібно, проте обережно. А потім різко відштовхнув від себе.

— Приходь завтра, в цей самий час, — промовив приглушеним голосом. — Я приготую ліки. А зараз — йди, мені важко стримуватись.

Цього разу ти не сперечалась.

За кілька днів Мишко видужав. І ти, як домовлялись, почала приходити до млина щотижня, дозволяючи йому втамовувати свій голод. Ти б зробила для нього навіть більше. Але він не просив. А ти не наважувалась запропонувати.

Інший спогад був про холод. Ти пам’ятала, як осіння мряка пробралась тобі під шкіру. Оселилася під серцем, шкребла змерзлими пальцями нутрощі, студила кров. Ти куталась у теплий кожух та все одно, ніяк не могла зігрітись.

А ще був голод. Злий, ненаситний. Наче й не твій, ніби те відчуття належало комусь іншому. Ти ставила пастки на зайців у лісі, раділа коли вдосвіта знаходила в них ще тепле пухнасте тільце.

Часто не могла дочекатись, поки м’ясо просмажиться. Зривала його з вогню, обпікаючи пальці, жадібно ковтала, похапцем пережовуючи. Відчуваючи на язику смак теплої крові. Тоді голод ненадовго відступав.