Брехуха

Драбл за сюжетом №3. Потраплянка, детектив.

Десь Марія вже бачила цю стелю в гострих зірочках. Вони осяювали занурену в ніч кімнату та зачаровували, неначе справжнє зоряне небо. Маша підвелася на лікті, огледівши невелику кімнату. Вікно було прочинене навстіж, а штори гойдалися на вітру, ніби тягнулися руками по здобич.

По-перше, це була не її кімната. По-друге, Маша була переконана, що звідкись знала обличчя на стінах у білих рамках. Стільки світлин… Чорний стіл, на якому остигали макарони, приготовані мамою. Мамою? Не її мамою.

Різко підвівшись, Марія озирнулася довкола себе, закрутилася та влетіла в цей самий стіл. Брови звелися на переніссі, ледве не вдарившись одна об одну.

Десятки газет, сотні виділень ручкою. Лінії, фото, вирізки, обличчя невідомих (чи відомих?) людей.

«Маніяк на вулицях Мангеттену».

«Божевільний вбивця жінок».

«Мангеттенський психопат».

— Твою…

Крутнувшись до округлого дзеркала на стіні, Маша впізнала рідненьку себе. Вона не Олівія. Не поліціянтка з відповідними навичками. Лише дівчинка, що дочитала моторошний трилер з різаниною та жорстокими вбивствами. Виходячи з цього, вона прекрасно розуміла, де тут лежав пістолет, а де ховався ніж. Документи, чорна уніформа, кожен наступний крок Олівії та вбивці, якого насправді звали Вільям Андерсон. Всі відповіді, як на долоні. Дочитані розділи та зроблені висновки.

— Це сон?..

Та вага пістолета в долоні не була примарною.

Білі двері раптом прочинилися, впустивши дівочий силует. Блондинка зацікавлено огледіла Марію, спинившись у проході. Хмикнула, глянувши на зброю.

— Ти хто?..

— А ти хто? — прошепотіла Маша. Такого в книзі не було. Чи було? Вона точно правильно уявляла обличчя персонажів? Дівчина вперто намагалася згадати сюжет, в особливості перший розділ. З чого все почалося? Точно з цієї кімнати. Кімната Олівії, ага.

— Соня. Я Соня. І здається, я вчора перепила, бо прокинулася тут на першому поверсі. Це твій будинок?

— Ні, — вихопилося з Марії, коли вона вклала пістолет назад до шухляди. — Це будинок Олівії Макгрегор.

Соня скинула брові, ступивши ще крок до кімнати. Поставила руки в боки, ледь здригнувшись від весняного морозу.

— Як в книжці? Отій…

— «Кривавий слід».

— О, точно, — Соня усміхнулася. Її пухкі щічки порожевіли, коли вона озирнулася кімнатою. Маша раптом усвідомила, що це була остання з книжок, які вона прочитала. От буквально ввечері. Книжка не відпускала до самого фіналу, захопивши пригодами та динамічністю подій. Отже, Марія потрапила до останньої прочитаної книжки? Чудово. Краще б це був любовний романчик, трясця.

Погляд Соні зацікавило велике прочинене вікно. Не довго думаючи, вона рушила до нього, допоки Марія згадувала деталі книжки. Як можна було так неуважно читати? Геть все забулося...

Вільям Андерсон. Він вбив кількох жінок. Просто «божевільний» та «псих». Ніяких тобі особливих прізвиськ. Шістсот сторінок крові та переслідувань.

— Ти також читала? — зронила Маша, знову обвівши поглядом усі газети. Олівія жила на другому поверсі приватного будинку. Тут розташовувалася її невеличка кімната, вічно прочинене вікно до саду…

— Нє. Перші сторінки та кінцівку. Але вчительці сказала, що прочитала повністю. Щось повигадувала й отримала десятку.

Маша ледь не розреготалася. Соня збрехала, що прочитала «Кривавий слід» і в результаті також втрапила до цього божевілля. От тобі й на. Нова знайома стала біля навстіж прочиненого вікна, розглядаючи чорне зоряне небо.

Олівія… Хм. З ким мешкала поліціянтка? З мамою, яка принесла ці макарони, бо дочка запрацювалася… Мамою.

— О боги…

Її маму майже вбили на початку книжки! Небеса! Напали після того, як Вільям спробував залізти до прочиненого навстіж вікна Олівії та спробував перерізати горлянку її...

— Соня! — Маша крутнулася до блондинки, але та раптом заверещала, мимовільно піддалася вперед, схоплена за комір сорочки, та враз перелетіла через підвіконня. Мить — і знизу долинув тупий звук удару об землю. Марія завмерла, шокована різкою зміною подій. Глянула в дзеркало й побачила геть інше обличчя, чорне волосся та нажахані очі. Грудна клітина підіймалася та опускалася втричі швидше.

Олівія. Олівія мала подругу, яку вбили на дев’ятій сторінці. Її звали Раміна. О Господи. Якби Соня насправді прочитала книжку, вона б точно пам'ятала, що подругу головної героїні ще в першому розділі скинули з другого поверху, а потім добили ножем з нечуваною жорстокістю.

«Моє обличчя… Ні, ні, ні...»

Знизу захрустіла трава, і дівочі пальці смикнулися до зброї. Миттєво згадалася мати Олівії на першому поверсі, яка за кілька секунд вибіжить перевірити дивні звуки в саду і саме тоді отримає ножем у живіт. Книжкова Олівія надто довго визирала у вікно, вивчаючи понівечене тіло Раміни, шукаючи телефон, щоб викликати швидку...

Їй слід врятувати маму. Раміна однаково мертва.