Нічні феєрії

Драбл за сюжетом №1. Ромком

Трясця.

Тільки я могла забути в офісі пляшку коньяку і згадати про неї лише на зупинці, коли перед самим носом рушав автобус додому. Усвідомлюючи, що останній мав приїхати за п’ятнадцять хвилин (клята глухомань поза цивілізацією), вирішила повертатися назад, тонучи в снігу й покладаючись на вуличні ліхтарі.

Встигну.

Ох святі. Новий рік за дві з половиною години, а я тут бігаю через залізну дорогу, сподіваючись на те, що не помру під якимось потягом.

На мене вже давно чекають друзі. Точніше на мій коньяк. Він занадто дорогий, скидалися всі, але довірили його саме мені. Я ж бо дуже відповідальна, якщо працюю в офісі заступником менеджера з фінансів.

Мг.

Сподіваюся, на мене не накинуться дорогою, бо жінка серед лісу на шпильках та в хутряному пальті складає не двозначне враження.

Охоронець Семен кудись зник: будка при вході до триповерхового офісу порожня. Але похилому чоловікові не можна було ставити це на карб. Мабуть, пішов до туалету. Сидіти в новорічну ніч біля якогось офісу біля залізниці… Ух. Я хутко пробігаю під жовтим ліхтариком, штовхаючи вхідні двері.

Відчинено.

Споруда понура та тиха, сірі стіни такі само бездушні, як і завжди, але мені байдуже. Я просто хочу свій коньяк та на останній автобус.

Біжу сходами на другий поверх, ігноруючи гучність власного дихання, ніби з фільму жахів, а тоді згадую, що сховала пляшку в коморі, де влаштовували малі наради й де не було вікон.

Звернувши кілька разів мовчазними коридорами, усміхаюся близькості мети, а тоді натискаю на ручку дверей.

Дідько, я забула про клю...

Відчинено.

— О, — вихоплюється, коли забігаю до середини й одразу б’ю долонею по вмикачу світла. Невелике приміщення заливає яскравий білий колір, осяюючи однотонний круглий стіл та сірі стіни. Так-с, і де ж я його полиш…

— Бляха, — шепоче чоловічий голос, і я скрикую, коли окреслюю голову його власника, яка виринає з-під столу.

— Щоб тебе!.. — не знаю, як маю відреагувати, побачивши тут заспаного співробітника Влада. Його волосся скуйовдилося, а сорочка пом’ялася. Та він загалом у жахливому стані.

Деякі працівники, звісно, сьогодні затрималися, аби закрити всі борги до кінця року, однак...

— Та я ж наче ще не замовляв...

Мені потрібно кілька секунд, щоб осягнути сенс цих охриплих слів.

Влад думає, що я повія? Бляха.

— Якого дідька ти тут робиш? — шепочу, захлопнувши за собою двері.

— А ти? — Влад розслаблено сидить на підлозі під столом, стискаючи шийку пляшки з-під...

— МІЙ КОНЬЯК!!! — верещу, рвонувши до чоловіка, та враз падаю на коліна перед ним, неприємно проїхавшись лінолеумом. Пекучий біль потонув у крику: — ВІДДАЙ!!!

— Нє-а, це мій коньяк! — рявкає Влад.

— Бляха, ти випив половину, придурку!

Чоловік закидає голову, намагаючись ковтнути знову, але я агресивно хапаюся за пляшку, ледь не загарчавши, та різко відтягуючи її до себе. Обіймаю свій скарб, шоковано дихаючи. Перелякані очі вивчають Влада, який протирає заспане молоде обличчя. Що взагалі відбувається!?

— Якого ти тут валяєшся п’яний за дві години до Нового Року!?

— Не кричи! — він мружиться яскравому світлу, кахикнувши. Формулює думки, втомлено жестикулюючи: — Мій потяг скасували, а в... е, а вдома на мене все одно ніхто не чекає. Я тут... розважаюся. Думав справді кого-ось замовити, а тут ти. Ги.

— Я тобі не стриптизерка. І взагалі забираю цей коньяк та йду. Ненормальний, — фиркаю підвівшись. Миттєво рушаю до дверей, допоки Влад щось невдоволено бурмотить, неначе ображена дитина. Впевнено натискаю на ручку. Смикаю.

— Що за?..

Заклинило? Смикаю агресивніше. Як їх могло заклинити!?

— У тебе є ключі?

Влад заперечно хитає головою, підводячись та міцно спираючись на край столу, який от-от трісне.

— До біса. Дзвоню Семену, — хриплю, почавши ритися в сумочці.

— Семе-е-ен пішов. Сьогодні тут ніхто чергує. Я… я за головного. Тому віддай бісову пляшку, Насте!!! Я тут бос!

Чоловік перехоплює коньяк, викликавши в мені хвилю обурення:

— Як це ніхто не працює!? Двері захлопнуло, вікон немає! У мене автобус за кілька хвилин! Ламай їх!!! Алло, трясця!

— Який автобус? Ти хіба не з центру міста? Ай! — Влад супиться, а тоді згадує про випивку: закидає голову, щоб вчергове ковтнути. Зітхає, заплющивши очі. — Новини писали, що тим ш... шляхом сталася аварія. Наступні автобуси будуть лише за кі-і-ілька годин, Настюхо.

Я мовчки кліпаю, а тоді хутко перевіряю новини міста.

— Окей, викличу таксі.

— Та ні... іхто по тебе не приїде.