Сапфіри

Драбл за сюжетом №6. Мафія

Я ніколи не цікавлюся особистою інформацією про наступну здобич. Не робив цього й досі. Для мене цінність людського життя вимірюється в кількості цифр на чеку, який начальник жбурне поверхнею столу. Глибокого філософського сенсу в цій діяльності немає. Зрештою брудні гроші нічим не відлізняються від звичайних, якщо менше думати.

Це замовлення стало винятком. Випадково почув про зрадника, якого потрібно було провчити, вбивши його молодшу доньку. Надто низько погрожувати чи вбивати дружин та дітей, але хто я такий, щоб вирішувати? Її обличчя на світлині нічим не вирізнялося від десятків інших, з якими стикався: епідерміс, дві смужки вуст, два очні яблука, середнє волосся. Біляве. Це мав бути сильний удар по зраднику, якого морально знищу одним лише пострілом.

Людина, яка встрягає в нелегальні справи, не повинна мати близьких людей. Або ж мусить вміти їх приховувати: рідних від правди про власну діяльність, а їхнє існування від криміналів.

Азарт зник. Жаги до вбивств не було. З недавніх пір це лише частина буденності, рутина.

Мозок гостей в приватному будинку, біля якого припаркував машину, знову виділяє ендорфіни. Їхній сміх проникає до автомобіля. Отже, спочатку вечеря, потім вбивство. До того часу матиму відповідні наводження на Руслану Скрипаль.

Тягну за ручку дверей, змушуючи механізм відкривання взаємодіяти з замком, а тоді ступаю чорними кросівками на вечірній асфальт. Лампочки вуличних ліхтарів б’ють противною жовтизною в очі, допоки поправляю комір білої сорочки. Літня спека не дозволяє вдихнути навіть вночі.

З двоповерхової споруди крізь прочинені вікна знову лине гучний сміх. М’язи розслабляються, перестаючи стискати кровоносні судини, коли вчуваю майже знайомий регіт Романа. Мозок вважав, що більше не почує цієї частоти, але, схоже, вечеря з друзями в повному розпалі.

Увійшовши на територію будинку, крокую кам’яною доріжкою, оточеною темною травою. Слід перемкнутися, забути про вбивство. Воно й без того цілий рік бринить навколо Романа. Він єдина людина, яка досі здатна змусити мене думати глибше, аніж мушу, працюючи найманим вбивцею.

Озираюся невеликим парком, де раніше була клумба, та помічаю знайому високу яблуню, до якої за дві мотузки прив’язана дерев’яна гойдалка.

Знову виділення ендорфінів, спазми м’язів обличчя та свідчення про братів спокій.

Він сміється.

— Сніжко!? — вигукує дівчина по інший бік будинку. Слідом за цим мені у вуха б’є дитячий регіт, змушуючи повернути голову ліворуч, до яблуні. З-за неї саме вибігає дворічне створіння, вбране в майку й шорти. — Сніжано!? Трясця…

Довкола немає інших сильних звуків, які б конкурували з цим дівочим голосом. Надто різким та молодим. Сніжана швидко перебирає короткими ногами, біжучи повз мене до вхідних дверей будинку, і саме тоді з-за повороту вибігає худа дівчина в джинсовому комбінезоні. Босоніж.

— Попалась! — виголошує вона, викликавши в малої хвилю вереску. Сніжана змінює в голові маршрут, біжучи до мене. Лишаю руки по швах, опустивши до племінниці голову, а тим часом захекана дівчина біжить слідом, хапає Сніжану під плечі та здіймає в повітря. — Попалась! Впіймала, мала!

Незнайомка забігалася: тіло розширило кровоносні судини, збільшивши приплив крові до шкіри щік; зіниці звузилися внаслідок реакції організму на страх під час фізичної активності. Сніжана продовжує реготати, обіймаючи дівчину за тонку шию, допоки я мовчки вивчаю цю картину, не розуміючи, чому знаю це біле волосся.

— Здрастуйте! — вигукує часткова знайома, ніби тридцятирічний чоловік з тьмяними очима її зовсім не бентежить. — Ви, певно, Артем?

П’ять пальців, п’ятнадцять фаланг, опиняються перед моїми обличчям. Підводжу легку руку, тиснучи у відповідь.

— Руслана, подруга Роми. Ви ж його старший брат?

Я вивчаю дівочі очі, які могли б бути мерехтінням сонця на чистій воді, однак насправді лише дорогоцінне каміння, за яке мені випишуть пачку доларів.

— Добрий вечір, так.

— Ой, дуже приємно!

Сніжана продовжує сміятися, бавлячись із волоссям здобичі та притискаючись до неї, наче до рідної. Донька брата любить цю дівчину. Дівчину, яку маю вбити, як наказав начальник. Моя племінниця, дочка Романа, любить цю жінку, неначе рідну мати.

— Артеме! — вхідні двері вже прочинені, а я навіть не вловлюю цього поруху в просторі. Роман у футболці та шортах рушає до нас. Також босоніж. Такий само стрункий та чорнявий, як я. — Ну нарешті. О, і ви тут. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про Руслану?

Дівчина широко усміхається у всі тридцять два зуби, допоки бігаю очима з неї на брата і назад на дитину, чия мати померла рік тому під час автокатастрофи. Роман усміхається, беручи дворічну Сніжану на свої руки.

Що він мені розповідав? Якась дівчина звалилася йому на голову та була не проти допомогти ростити дитину, бо ніколи не хотіла народжувати власну.

— Ви?.. — роздивляюся їх обох.

Руслана знову присоромлено реготить, і я дивуюся усмішці на братових вустах.

— Я пішла до інших, — виголошує вона, махнувши мені рукою. Зиркає на Рому, і той ніжно підносить кутики вуст, щось промовляючи самим лише поглядом. Я не можу відвести очей від крихкої дівчої статури, яка повільно крокує назад до будинку, а згодом зникає за дверима, потонувши в галасі друзів. Рома дивиться на мене на диво щиро: