Частина четверта. Чесно і грізно

1

…Жуга Ісаєв з кожною секундою хмурнів. Я бачив, як він нервово стискає кулаки, аж кісточки його пальців почали біліти. Ніздрі у голови приказу роздулися до неймовірних розмірів. Ще трохи й він був готовий кинутися на мене та розірвати на маленькі шматочки. Жуга ледь себе стримував, впершись очима у поверхню свого столу.

Перша думка, яка виникла в моїй голові, була: «А невже Горяна нічого не доповідала»? Чому це Ісаєв дивиться на мене бісом? Невже Жузі взагалі ніхто не розповідав про те, що коїться в Південній Берестянці? Чого він так різко реагує, наче вперше почув про негаразди, які царювали в тому краї алоду?

Лише трохи згодом мені стало зрозумілим, що берестянські справи курирував Чаруша… Не знаю, як він те робив… але в результаті довів ситуацію до кипіння. Це або цілковите нехлюйство, або…

Стій, Боре! А Чаруша, між іншим, «на ножах» з Ісаєвим. Чи ти вже про те забув? Тому питання: не могло так статися, що Чаруша навмисно приховував від голови приказу хід справ у Берестянці? – раптом промайнула така думка в голові. – Але навіщо це йому?

Як відповідь напрошувалось одне: показати, що той Ісаєв і мишей не ловить. Сидить, та дарма борщ сьорбає…

Моя розповідь була відносно сухою. Я нічого не прикрашав, а також не додавав власних роздумів. Просто доповідав, як все сталося та чому саме я був особисто свідком. Що до розмови із Борисом, де він натякав на наше знайомство та співпрацю, то тут обережно обійшов стороною цей бік доповіді.

Дізнавшись про жорстоку страту ельфами банди Сіверського, Ісаєв видав якийсь дивний звук, схожий на глухий стогін. Здається, він потім ще щось пробурчав, але я не розчув ані слова. Перепитувати не став, лише на мить забарився та продовжив доповідати.

Жуга уважно слухав про знайдений схрон, про зраду серед стражників, саботаж місцевих справників, напад невідомих бандитів на Бортицю, про незрозуміле яким чином виникле поселення вовкулаків у Загубі, про ситуацію на верфі, спробу захопити її заколотниками з Горішку… Кожного разу, коли я починав «нову сторінку» своєї розповіді, голова приказу закусував нижню губу, наче стримував себе від фрази: «Ще й це сталося»? І вже наприкінці моєї розповіді вона через те сильно розпухла.

Історія ж з ельфійським магом Ентоні ді Вевром, м’яко кажучи, привела Ісаєва у цілковиту лють. Він потемнів, немов весняна земля в розораному полі, а його погляд, якщо зараз міг, то спопелив би все навколо.

Я не став з тієї ситуації анічого приховувати. Розповів все від початку до кінця. Казав про дослідження ді Вевра, про його викрадення Борисом Сіверським, про якогось Гудю – Гудимира, який наказав доставити ельфа на верф… Очікував, що Жуга зараз почне лаятися, мовляв, чому про те не розповів ще коли дізнався. Чого приховував?

Але Ісаєв довго мовчав. Я вже закінчив, а він все мовчав.

–Коли, кажеш, ти дізнався про досліди того ельфійського мага? – глухим замогильним голосом запитав Жуга.

Я нервово здригнувся. Чаруша, який тихо сидів в куточку кімнати, скорчив таку пику, буцімто проковтнув здоровезну жабу. Він перелякано поглянув на мене та облизав пересохлі губи.

Я мовчав. Повторюватись про Ентоні ді Вевра не став… Здається і так багато розповів.

–Це... це... це нехлюйство! – раптом гаркнув Жуга.

Він щосили грюкнув кулаком по столу. Вийшло занадто сильно, бо я помітив, як Ісаєв намагався стримати гримасу болі.

–Та як же так? – все тим же мертвецьким голосом просипів він. – Чому ти, Боре,  відразу не повідомив?.. Треба було негайно мені повідомити! Негайно!

–Ета правал, – пискнув Чаруша. От же гнида! Зараз почне мене «топити». – Полний правал…

–Заткни свою пельку! – гаркнув Ісаєв, піднімаючись вгору. – Теж хороший! У самого під носом орудують розбійники... коїться казна-що… в лісах вештаються вовкулаки… на шляхах грабують та вбивають людей… А Бортиця? То ж я думаю, чого це мене на нараду терміново викликають.

–А що, зуреньці до сих пір не поскаржилися.., – почав я здивовано перепитувати Жугу.

Той жестом наказав мені замовкнути, а сам з люттю в очах втупився у свого помічника.

–Так ми… так там.., – наче молодий баранчик замекав Чаруша.

–Я не хочу чути ніяких «там»! – крикнув голова приказу. Він підійшов до невеличкого віконця та глянув назовні. – Знай, якщо я піду на дно, то тільки разом з тобою, – проричав Жуга, звертаючись до Чаруши. Мабуть тільки моя присутність стримувала Ісаєва від того, щоб дати стусанів своєму підлеглому.  

Я чесно зізнаюсь, що мандрівка по Західному тракту мене виснажила. Не тільки у фізичному плані, а й морально. Прибувши в столицю, я очікував на відпочинок… Скоріш би повернутися до Заї… нормально поїсти… виспатися, врешті решт…

Але спочатку, звичайно, треба було переговорити із Жугою. Я був впевнений, що він очікував на мене. Тож діставшись Розшукового приказу, передав секретареві, щоб той повідомив про моє прибуття… Але замість Ісаєва, назустріч вийшов Чаруша. Він повідомив, що голова приказу зараз зайнятий, тому доповідати прийдеться саме йому.