Частина третя. Імлисті версти Західного тракту

1

…Осінь.

Тиха, незрозуміла, меланхолійна, вічна. Вона сумно бродить серед провулків портової слобідки. Сидить під пожовтілими липами Млинів. Бавиться вітерцем, закручуючи вузликами темно-сірі стовпчики диму з труб над хатами Кузнів, які неквапливо та якось поважно тягнуться до похмурого неба.

Грона калини, немов розпечені вугілля, заглядали у віконце моєї світлиці. А на землі виднілися розсипи листя, яскраво-жовтого, іноді з кривавим кантом. Вітер їх кружляв, розкидаючи навколо, розфарбовуючи світ золотом.

І ось все це наче зникло. Майже в один день. От і сонце вже рідко сміється. Навколо лише тумани й противні дощі… наче сльози цього втомленого світу...

Що ж не так? Що мене раптом напружило?

Ось поряд Зая… А я чомусь вдивляюсь у вікно та намагаюсь зрозуміти незрозуміле…

Осінь.

Вона нині була пристрасна, навіть божевільна… вся сп'яніла красотою смерті згасаючого світу, передвісником якого була купа мертвого листя, котрі незліченною армією покрили землю та пожовклу траву. Вони наче були авангардом, і впали в своїй першій та єдиний битві.

Янтарно-золота осінь раптово перетворилася в страшну чорну старуху, з голими кривими руками-гілками, кривавою усмішкою багряних кленів та холодними батогами нескінчених дощів. Вона ознаменувалася цілою низкою гучних жахливих подій, котрі схвилювали жителів столиці, як в тому й людей в інших містах Ліги. Світ навколо наче здригнувся, увійшовши в круговерть незрозумілого і дикого танцю. Чорна старуха пробудила чорні серця. І не було в них ні жалю, ні милосердя. А тільки лише смерть, яка диким вовком завиває в ночі. Відчуваю, що все це торкнеться і мене… Ох, торкнеться!

Але все по порядку…

Уже минуло майже два місяці з того моменту, як я повернувся до столиці. Хоча «повернувся» – це занадто голосно сказано. Навіть не пам’ятаю того повернення. Взагалі нічого не пам’ятаю. До тями прийшов уже на ліжку в світлиці «Красного пєтуха». Пригадую, що поряд тоді сиділа Зая Корчакова, яка з сумним обличчям вдивлялася у вікно.

Мій голос все ще був слабкий. Руки-ноги наче чужі – взагалі не слухались. Я спробував покликати жінку, а замість того лише застогнав. І знову забуття, марення…

Зізнаюсь, одужання було важким. Боліло все тіло. Нила кожна його частинка. Мене кидало то в жар, то в холод… Більш-менш відпустило днів десь за десять.

Якось вранці навідався Бернар. Скоріш за все це була данина чемності, так мені здалося в той час. Можливо, що я помилявся, бо, зізнаюсь, дуже сердився на себе. А бачити ельфа, який хоч і не дорікав мені за помилку із Дедятою, все одно було не дуже приємно.

Бернар обережно увійшов у світлицю, а помітивши, що я не дрімаю, зі шпилькою промовив, що на мені все заживає, як на собаці.

–Навіть шрамів не буде помітно, – посміхався ельф.

–Та звідки ти те знаєш? – трохи роздратовано промовив я у відповідь.

–Позавчора заходив… дивився на тебе… Запалення, бачу, спало. Порізи трохи затягнулися… Тобі потрібне лікар!

–Не треба ніяких лікарів! – втомлено промовив я. – Взагалі нічого не треба!

–Ооо! – захитав головою паладин. – А ти, бачу, зовсім скіс.

–Просто немає настрою.

Бернар нахилився вперед та чомусь почав розповідати про купу крові, яку я втратив.

–Порізи виявилися дуже глибокими, – казав ельф. –  З тебе лилося, вибачай, як з кабана! Добре, що той Дедята не зачепив ані печінки, ані серця…

–Пощастило… мабуть…

Потім ми перекинулися парочкою пустих жартів і ельф раптом цілком серйозно сказав, що дуже радий моєму одужанню. А взагалі – здивований, що я викарабкався.

–Не думав, кажу чесно! Дивився на твоє тіло і вже.., – Бернар замовк і я відчув в його голосі хвилювання. Невже дійсно турбується? – Ми ледь тебе довезли до Новограду. Ти майже не дихав…

–А що там на місці бійки? Когось упіймали?

–Декому із банди вдалось втекти, – розводив руками паладин. – Потім, кажуть, знайшли в лісі кинутий обоз. В ньому була зброя… Мабуть, ми сполохали бандитів… переламали їм всі плани… До речі, я тут підвів такі собі підсумки. І знаєш що? Ти відправив в чистилище до Тенсеса чотирнадцять дедятінців… Це включно із самим Гнильським. Жуга Ісаєв коли про те дізнався, довго дивувався.

–І що? – насупився я.

–Чотирнадцять! Один проти купи бандитів! Хіба це не вражає?

–По-перше, я був не один… Нас четверо. Чи ви утрьох не билися, а тільки я віддувався за всіх?

–Та ну як.., – трохи розгубився ельф. – Першосвіт впорався лише з одним, а двох поранив.  Стояна ж… ну якщо не брати до уваги тих чотирьох, яких вона вдарила блискавкою… вона також перемогла одного нападника…