Частина перша. Бор з Грьонефьелт-фіорду

1

…Спочатку відкрилося ліве око. Світло, яке лилося звідкись зверху, вільно пройшло крізь рожеві пальці руки та різонуло по зіницях, ніби ножем. У мозку тут же прокинувся вулкан. Вибух і лава хутко вирвалась назовні, обпекла мої нерви… усі без винятку… Біль такий, що моє тіло аж затрусило, немов в лихоманці. О, Сарне, до чого ж боляче!..

І знову темрява… знову безпам'ятство… Хоча ні, я ж розмірковую, отже живу…

Сарне, ти наше Світло.. ти наша справедливість, криниця життя… даруй мені сили… відваги й стійкості…

Поки шепочу ці слова, біль починає відступати… і по тілу розтікається приємне тепло… Ці слова раніше мені завжди допомагали…. 

Завжди? Де?.. В бою, – винирнуло припущення. – Так! В бою! Я завжди звертався до Сарна… Ми всі завжди звертались до Сарна…

І тут мене знову затрусило… Відчуття, ніби знаходжусь в самому серці землетрусу…

–Вставай, твою мать! – хтось стиснув моє плече і щосили тряхнув. Характерне горлове «а» неприємно саднуло слух. І тут я зрозумів, що сиджу… тобто вірніше сказати – розтягнувся на дупі на мозаїчній підлозі гігантської зали. – Ти чаво – оглох? Вставай, бля!

Збагнути, що відбувається, просто не було сил. Проте міцний стусан черевиком по м'якому місцю привів мене до тями.

–Боляче ж! – пробубонів я пересохлими губами. Голова все ще гула як дзвін.

–Та насрать! Подйом, солдат! Подйом! – і мене знову щосили смикнули.

От курво! –  я підхопився та… відповів. Руки немов жили самі по собі… Вдарив без замаху.

–Бля! Ну у тєбя і рєфлєкси! – ледве ухилився незнайомець. – Чуть нє прібіл! Успокойся, дурєнь!

Я нарешті продер очі. Переді мною стояв здоровенний чолов'яга в рваному фіолетовому плащі. Він ривком підняв мене на ноги і штовхнув щосили убік дверного отвору.

–Чого тобі? – чинити опір чомусь перехотілося і я слухняно поплентався у напрямку поштовху.

Ноги тремтіли, руки не слухались… Іду, а мене хитає, немов травинку на вітру.

–Бистро, бля, вніз! – скомандував майже на саме вухо чолов'яга. Знову поштовх. – Там найдьош Свєтобора. Ясно?

–Якого..? Чого ти хочеш? – нарешті шкарлупу мозку пробило і свідомість стрепенулася, проявляючи свій характер.

–Відно тєбя добряче долбануло по баняку, раз ти по-канійскі не понімаєш! Бистро давай чеші своімі коромисламі!

Тільки після цих слів я збагнув, що стою серед уламків зводу зали. Підлога під ногами судорожно трясеться, ніби в конвульсіях.

Що відбувається? Як я тут опинився? Де взагалі знаходжусь? – думки, немов стріли, летіли одна за одною.

Рука стрибнула на пояс… а зброї-то немає… навіть ременя немає… Сорочка рвана, на штанах діра… Мене що собаки драли?

Бах! – поряд звалився черговий камінець. Пил аж до неба… Добре, що по макітрі не влучило!

І я розуміючи усю небезпеку, в який опинився, спочатку було неспішно, а далі все більше прискорюючи рух, поплентався до крутих гвинтових сходів, стіни навколо яких були розписані хитромудрим «пташиним» орнаментом.

«Псяче хутро! – вирвалося само собою. – Де я знаходжусь? Анічого знайомого»!

Крок… ще крок… Ішов якось невпевнено, наче п’яний… Лише б не впасти… ноги не зламати…

На стінах сходів більша частина лампад не горіла і навколо панувала напівтемрява. Я озирнувся назад і відразу помітив купу людських тіл…

Мертві! Ніхаз мене бодай! Вони всі мертві! – щось мені аж зле стало.

Той чолов'яга в плащі вже десь зник. А може йому на голову звалився камінь… Я ледь подумав про те, як тут же зібрався духом, відкинув страх та покрокував вниз по напівтемним сходах, які періодичні вібрували, наче в лихоманці. Минув кілька прольотів, коли наштовхнувся на чиїсь ноги. Вони якось дивно стирчали з-під стін… вірніше зруйнованої її частини… А поруч повільно розпливалася темна густа рідина. Я рефлекторно спробував відійти від неї, але все ж вляпався, підспудно розуміючи, що це кров… а ось те, що було жовтуватого кольору, швидше за все виявлялось... виявлялось…

–Псяче хутро! – вилаявся вголос і тут мене знудило. Квакнув прямо в калюжу…

В наступну мить підлога знову затремтіла і я, послизнувшись, покотився стрімголов донизу, перераховуючи ребрами всі виступи кам'яних сходів. Потім пам’ятаю, як чиїсь руки підхопили мене та підняли на ноги. Картинки припинили стрибати перед очима і сердитий голос прогарчав:

–Де зброя?

Дивлюсь, стоїть напівголий бородань з мечем в волосатій руці.