***

Лютий

Березень

Квітень

Травень

Червень

Літо прийшло швидше ніж я очікувала.

Сльози висохли на щоках. Я дала обіцянку що забуду його. Ну у всякому разі спробую це зробити. Всі подарунки від Лео я заховала у коробку до своїх книг. А папку зі спільними фото,що зберігалась у мобільному ,зачинила на пароль. Очі не бачать серце не болить. Так ?Вірилось у цю мудрість не дуже. Враховуючи те що я намагалась забути Беранкіса ще від середини весни. З кожним днем ставало тільки нестерпніше. Хоча тепер я згадувала наші побачення без сліз, а з посмішкою що виринала на губах із кожним уривком спогадів.

Інколи ти помічала як на роботі я літала десь далеко в думках. Частіше за все я була тоді із ним. У своїй голові.

Минав час. Ми з'їздили у гори із фірмою. Я побувала дружкою на Наталчиному весіллі. І тоді, саме після весілля, я зрозуміла що всі мої спроби викинути Леонаса з голови були марними. Ні зміна обстановки, ні милий красень дружба не допомогли.

Я весь час про нього думала. Сердилась на себе що так безглуздо закохалась, коли і дитині було зрозуміло що це просто короткочасний роман.

Але нічого не могла із собою вдіяти. Він був потрібен мені. І хотіла я тільки його. Думала якщо не дивитимусь на його фото та не згадуватиму те що між нами було -все мине. Чомусь не минало. Я так хотіла щоб він приїхав. Адже обіцяв що знайде мене як тільки знову приїде сюди на військові навчання.

А потім згадувала свій прощальний лист і просто ненавиділа себе за те що усе зіпсувала тим сопливим посланням. Не варто було його писати. Леонас жодного разу не говорив що хотів би зберегти нашу дружбу. Для нього то була просто пригода. Чи точніше розвага. А я дурепа понавигадувала собі хто-зна що. Боже як можна бути настільки засліпленою власними мріями? Я  була просто одноразовою подругою. Сама ж на це згодилась.

І такі роздуми гризли мене мало не що дня. Я сердилась на себе за те що попри все не могла перестати чекати від нього повідомлення ,а ще дужче- його приїзду.

Я що сили ховала свої почуття глибоко в душу. Так щоб не було видно ззовні. Та добре знала що варто мені хоч раз знову глянути у сіро-голубі очі і я потону у хвилях незбутих мрій.

Цей день настав так само несподівано як  перший його приїзд.

Здавалось серце ще день два і витре пошарпані спогади про ідеальні п’ять побачень. Аж тут об'явився він...

Я саме виходила із магазинчику,що був у нас в дворі, коли краєм ока помітила через переїзд як за будинком зупинилась автівка. І можливо я б не звернула на неї уваги. Але це була моя улюблена марка- джип позашляховик "Вольво". Вугільно чорного кольору. Новесенька. До блиску відполірована воском. Такої я ще не бачила. Тим паче у нашому дворі. Стало цікаво хто ж із сусідів придбав таку красу.

Я завмерла біля самого переїзду ,очікуючи коли із салону вийде водій чи пасажир.

Заглух мотор і нарешті відчинились дверцята водія. Всі наступні події відбувались наче в уповільненій зйомці. Так ,що я могла бачити все до найменших дрібниць.

Із «Вольво» вийшов високий хлопець із коротко стриженим пшеничним волоссям. З під коротких рукавів темно-синьої футболки випирали накачані м'язи.

У мене перехопило подих коли він випростався. Надто вже знайомою була ця постать із широкими плечима, бо обличчя не можна було добре розгледіти через відстань.

Хлопець зачинив авто, увімкнув сигналізацію. А тоді дістав із кишені мобільний та комусь зателефонував.

Ну звичайно це чийсь хлопець. Такі красені просто так у такі захолустя не їздять.

А мені пора закінчувати із нав'язливими ідеями про приїзд Леонаса. Інакше так недовго й збожеволіти можна.

Це вже у друге я бачила його у незнайомих парубках.

Я похитала головою та вже зібралась повертатись додому але ще раз на прощання глянула у бік красеня.

Він чомусь завмер на місті ,відійшовши на добрих десять метрів від джипа, зі слухавкою біля вуха і уважно мене розглядав ,здається навіть не моргаючи.

За якусь тисячну секунди у голові пролетіли з десяток різних думок,серед яких була навіть нісенітниця що він мабуть зрозумів що помилився двором.

Та потім  я глянула на нього уважніше. Гострі скули... Ніс з горбинкою... Та квадратне підборіддя із маленькою недосконалістю яку можна помітити лише коли про неї знаєш.

Леонас?...

Прошепотіла я одними губами не вірячи самій собі.

А сіро-голубі очі примружились від посмішки що з'явилась на його повних губах  коли я промовила ім'я.

Це був він. О Боже, це справді був Леонас.

Я ж не могла так раптово зійти з розуму.

Він опустив телефон. Навіть заховав його назад у кишеню блакитних джинсів. І впевнено рушив до мене, не перестаючи посміхатись.

Я мало не задихнулась, так швидко заколотилось у грудях серце.

Лео зупинився у притул до мене. Гарнюче обличчя сяяло наче він знову був радий мене бачити, як тоді у зимку.

Я починала плавитись під його поглядом.

-Привіт, моя принцесо.

Сказав він своїм звабливим майже оксамитовим баритоном. Моє серце пропустило три наступні удари.

-О Господи...

Вже в голос видихнула я.

Він усміхнувся, оголивши рівні білосніжні зуби.

-Ні, то тільки я.

Пожартував він.

-Але що ти тут робиш?

Хлопець нахмурився .

-Ти не рада мене бачити?

Запитав розчаровано Лео.

Я злякалась що образила його.

-Рада. Дуже. Просто ти обіцяв приїхати аж у листопаді. Тому я трохи ошелешена.

Я посміхнулась не в силі більше стримувати почуття.

Хлопець полегшено зітхнув і теж всміхнувся до мене.

-Ну що ж. Мені набридло чекати до листопада і я вирішив приїхати зараз.