Олена поверталася додому пізно ввечері після уроків танців. Повітря пахло вогкістю і листям, що зітхало під ногами від легкого дотику її кросівок. Їй було шістнадцять — вік, коли мрії здаються безмежними, як і світ навколо. Вона малювала собі картини майбутнього: вступ до університету, сцени, залиті світлом, і сотні очей, що стежать за її рухами. Олена бачила себе хореографом, що веде танцюристів у злагодженому вальсі по всьому світу. Вуличні ліхтарі, немов старі вартові, кидали довгі тіні на тротуари, а темрява обіймала місто, мов тихий хижак, що терпляче чекає на свою здобич.
Усе сталося блискавично, як спалах блискавки в нічному небі. Шум коліс на асфальті, різкий скрип гальм, і світло фар, що впилися в її очі, неначе сотні голок. А тоді — рука. Жорстка, холодна, немов залізна хватка, що затулила їй рот, заглушивши перший крик. Усе тіло Олени рвалося на свободу: вона билася, шкрябала пальцями в повітрі, але сила була невблаганною, чужою. Чоловік у чорній куртці, обличчя приховане під маскою, мов привид. Тільки очі — два льодових осколки, в яких не було ні життя, ні співчуття. Вони дивилися на неї так, ніби вона вже стала річчю, якою можна заволодіти.
Час спотворився, розчинився у тумані страху. Машина поглинула її, немов чорна паща. Серце билося так голосно, що здавалося, воно затопить її груди. Темрява у фургоні була задушливою, як важке ковдро, що затуляло дихання. Гумові шини котилися дорогою, а світ за вікнами зникав у темних силуетах будинків.
Старий будинок зустрів її, як зловісний монстр зі зламаними зубами вікон. Його стіни дихали вогкістю й мовчанням, і кожна цеглина, здавалося, зберігала чужий біль. Сходи вели вниз, у надра цієї темної утроби, що пахла сирістю та залізом. Підвал поглинув її, немов чорна діра. Під ногами скрипіли дошки, а в кутках тулилася тінь, насторожено спостерігаючи за нею.
Ланцюги. Важкі, іржаві, холодні — вони лежали на підлозі, як змії, що чекали наказу. Гуркіт дверей став фінальною крапкою. Залізний звук прорізав тишу і, мов постріл, змусив її здригнутися. Наче у відповідь, темрява заговорила: "Тут ніхто не почує твоїх криків." І Олена зрозуміла, що світ, який ще хвилину тому здавався затишним і безпечним, розсипався на дрібні уламки, немов розбитий кришталь.