XLI

***

Як і було вирішено, Однраш і Фабіо заночували в хатині під гірською стіною, що грізно нависала над долиною. Хлопці намовтили собі лежаки із смерекових гілок і двох коців, що були забуті тут бригадою Ганса під час їхнього візину в долину. Ніч пройшла відносно спокійно, за виключенням того, що земля під ногами ходила ходуном. В цілому це було навіть смішно – гори самі заколисували, тому майже відразу хлопці заснули.

Ондраш прокинувся першим. Гори вже заспокоїлися, але живіт грав марша та бурчав з таким завзяттям, що здавалося – нічого не припинилося. Молодий мадяр усміхнувся і почав розштурхувати Фабіо. Той ліниво потягнувся і позіхнув:

- Ти мене до сніданку кличеш, друже?

- Мої кишки грають марша та кажуть рухатися в напрямку пошуку провізії.

- Якби біснуватий професор не зламав гору – зараз би гуляшем ласували… - протягнув італієць.

- Все що не робиться – на краще! – відповів Ондраш.

- Сам придумав?

- Ні, так русини говорять! Давай, час вирушати з цієї клятої долини! Не хочу по ночі блукати по горах.

Хлопці вийшли з хатини і яскраве сонце, що вже здійнялося над горами, засліпило та змусило зажмуритися. Коли врешті очі звикли до денного світла, рузі змогли роздивитися Прокляту долину. Цього разу вона суттєво відрізнялась від того, що вони бачили тут минулого разу. Здавалось гори просто випльовували величезні брили в небо, а ті під силою тяжіння гепалися у заздалегідь вибрані з висоти місця, створюючи вирви у мякій землі. Великим щастям було те, що хатинка знайшла прилисток майже під самою скелею, тому жоден з валунів не «вибрав» її своєю ціллю, інакше навряд чи хлопці прокинулися б цього ранку.

Друзі розпочали свою дорогу через долину до лісу оминаючи валуни. Вони були вражені тим, як природа відімстила за таке блюзнірство, яке вчинив з нею науковець. Здавалось би, науковець, якщо таким можна було б вважати професора, світла йому пам'ять, Шоні Уштока, мав би розуміти наслідки своїх дій та вчинків…

- Він дійсно навіжений, той професор… - вимовив врешті решт Фабіо.

- Визначальне тут слово – був! – реготнув Ондраш, і показав на кущ червоних ягід. – Он там наш сніданок.

- Чудово, а то голод заважає адекватно сприймати дійсність! Їх взагалі можна їсти? – Фабіано швидко підбіг до куща і почав напихати ягодами рота.

- Як каже мій батько – їсти можна будь-що, але є речі – які можна їсти тільки раз в житті… - розсміявся Ондраш, дивлячись на друга.

- Чого це?.. – здивовано гланув той на Ондраша, жадібно жуючи ягоди. – Це він про орогі і вишукані страви? Тут згоден…

- Ні, це він про отруйні ягоди і гриби… - зареготав мадяр від того, як після його слів Фабіо почав випльовувати ягоди. – Я не говорив, що ці отруйні! Ці якраз можна їсти без остраху!

Друзі зайшлися гучним дзвінким сміхом і від душі почали ласувати смачними ягодами, поки на кущі не лишилося жодної. Після такого сніданку кишки перестали награвати марша і можна було продовжити рух.

Перетнувши долину хлопці вийшли на узлісся смерекового лісу. Ондраш почав оглядатися, чомусь заглядувати під та за дерева, щось вираховував… та раптом, несподівано для Фабіо, задумано сів під деревом.

- І? Куди далі? – не витримав довгої паузи італієць. – Ти ж повинен пам’ятати звідки ми прийшли!

- Як і ти… - усміхнувся ругу Ондраш.

- Е ні… у мене того – географічний кретинізм! Я в двох соснах можу заблукати!

- Он і у мене, так враження, що той самий кретинізм… - задумано промовив Ондраш оглядаючись. – Якщо пам’ятаєш – сюди нас завів провідник… як його звати…

- Ага,так враження, що каменюкою по голові прилетіло не мені, а тобі! Йошко його звали!

- Так і я про що… Так от, я не можу зрозуміти, як вийти до Рахова! І не знаю, як повернутися до села войта Штефана…

- Ну, як я бачу по травам і деревам – тут три стежки… - теж задумався Фабіо. – Давай виберемо одну і довіримося містичному проведінню! Не дарма мольфар…

- От тільки не треба! – усміхнувся мадяр. – Арідник і біси виявилися чисто людьми і навіть на Гансом та чехами…

- Ти не менше, відкинувши все те, що ми тепер знаємо – якусь магію той старий лісовий дядько має!

- Ну,ти правий, друже! У будь-якому випадку одна із стежок виведе нас хоч кудись!

Повагавшись кілька хвилин, хлопці майже одночасно ступили на одну й ту ж стежину і дружно засміялися.

- Я завжди мріяв про брата! Але не склалося… - обійняв за плече Фабіо Ондраш. – Проте мені його подарували русинські Карпати!

- А мені ці ж Карпати подарували рідну душу… мій брат… один з братів,та найрідніший… загинув… - опустивши голову італієць ще міцніш обійняв друга.

Хлопці продовжили свою дорогу. За наполяганнями Фабіо Однраш почав в ускореному порядку давати нові уроки русинської, адже скоро відбудеться чергова зустріч італійця із Міланкою. І не важливо, куди виведе стежина, до Рахова, села чи до чортового млину. Фабіо вирішив, що його вже нічого не зупинить і він освідчиться дівчині.

Не зчулися хлопці, як сонце почало хилитися до заходу. На голод вони уваги не звертали, часом об’їдаючи кущі ягід. Ондраш насміхався над вимовою друга, а той намагався наслідувати вимову першого.