XL

***

Себастьян фон Гаррах, старий цісарський вояк, якого батько з юних років готував до військової служби. У наймолодшого сина фон Гарраха не було вибору, спадку у сімействі з восьми дітей годі було дочекатися. Щоденна муштра увійшла в життя хлопця і подобалася йому. Запах пороху йому був миліший парфумів жіноцтва, а вибухи снарядів цікавіші оперет і кантат.

Себастьян так і не одружився. Так, у нього були захоплення, і навіть в тридцятирічному віці він наважився освідчитися своїй пасії. Одначе та не зрозуміла почуттів вояки. Хоча ні! Вона то якраз зрозуміла, проте не була готова йти на будь-які жертви заради чоловіка, не готового на жертви заради своєї коханої.

Фон Гаррах тоді дуже розстроївся і зарікся мати справи із жіноцтвом, хіба тільки за гроші.

І ось його, майора із майже сорокалітньою вислугою на славу Цісаря, повного кавалера Ордена Залізної Корони, нагороджений Хрестом «За військові заслуги» та іншими, менш значиминагородами, його, бойового офіцера – зіслали до якого Рахова! Керувати недоумками, яких навіть жандармами неможливо назвати…

Ось уже десятий рік майор фон Гаррах з дня в день старанно виконував свій обов’язок. За щастя було, коли в цьому проклятому місці зявилася, здавалось, рідна душа в особі барона фон Штеблє. Але це тільки здавалося. Старий боров переслідував свої цілі і просто намагався використати прямолінійного вояку.

Так і здох, ну і добре. Себастьян дізнався, чим займався барон і його дуже зацікавив результат. Єдине, чого не дізнався фон Гаррах – де знаходився замок старого шахрая Штеблє. Він і агентів своїх підсилав, і шпиків ганяв по горам – нічого. А зі смертю барона так взагалі слід пропав. Розповідали агенти, що замок фон Штеблє переписав на свого помічника, якого угорця-професора, але і той зник безслідно.

Інші розповідали, що якийсь замок зайняла банда Міклоша – харцизяки, чи то польського, чи то словацького, а то й взагалі москаля біглого. Проте пошуки так і не увінчалися успіхом.

Однак, як кажусь, - мрії матеріалізуються, і ось майор фон Гаррах їде до замку, повного золота. Він покине набридлу службу, поїде до Відня і заживе не думаючи про завтрашній день.Не те, що зараз!

Всет таки обре, що він нікуди не поспішаючи просто чекав. І тут чеський вояка звів рахунок з харцизякою Міклошом, бо той вбив його брата в замку… В замку, який Себастьян шукав останні роки. І це ж треба – навіть не довелося залучати спеціаліста по допитам. Не від страху тортур, а просто, по суті через відсутність інтересу – той чех показав місцезнаходження замку.

І от тепер майор Себастьян фон Гаррах у супроводі двох довірених жандармів, своїх колишніх підлеглих,яких знав ще по французькій компанії, чинно подорожував у напрямку замку фон Штеблє. Майор собі уже уявляв, як він гонорово іде до Марамошсігету, як його називають угорці, і у Марамароському комітаті подасть папір на відставку. Він із задоволенням подивиться на червону пику полковника Вебера, цього задаваку, байстрюка із низів Берліну, який тільки покровительством невідомих осіб дістав пошану і посаду в комітаті. Незаслужено отримав, але це вже інша історія. Колись аристократ фон Гаррах, коли його нарешті приймуть у високих кабінетах, як рівного, підійме наболіле питання. А зараз буде достатньо побачити здивовану червону пику полковника.

Так, мріючи і коливаючись у сідлі, жандарми та комендант доїали до ущелини, всіяної камінням.

- Дивно, пане майоре, але коли ми тут раніше проїжджали, тут був інший… той, як його…

- Ланшафтд, холопе! – гаркнув Себастьян. – Як давно тут проїжджав?

- Менше тижня назад, пане майоре! – втрутився другий жандарм.

Майор фон Гаррах задумався: здавалось би не трясло так сильно, принаймі в Рахові не відчувалося. Були доклади, що щось в горах гуділо і трясло, але з тими постійними виробками – хіба тут вслідкуєш. А тут таке враження, що хтось розкрошив гору і всіяв нею ущелину.

Діватись не було куди, прогулятися пішки не найкращи варіант, але залишити коней з цілими ногами і потім повертатися верхи – таки краще.

Відправивши молодшого жандарма з конями до села, нижче по течії Чорної Тиси, комендант із другим жандармом рушили вперед. Але, те, що вони побачили, пройшовши ущелину не вселяло надії…

Згідно карти за ущелиною пролягала полонина, в дальному куті якої розміщувався замок і починався черговий гірський хребет. Побачене комендантом кардинально відрізнялося від того, що намалювала його уява. Що найбільше дивувало майора – курява, яка стояла стіною в тому напрямку, де повинен був розташовуватися замок. На всьому напрямку, скільки вистарчало взору – долина була всяна камінням.

Фон Гаррах приклав до очей бінокля, потім глянув на карту, знову в бінокля, і на компас.

- Немає там ніякого замку… - пробурмотів під ніс комендант.

- Ви щось сказали, пане? – козирнув жандарм.

- Нічого, нічого! Рушаймо,треба перевірити…

- А що ми будемо перевіряти?

- Який ти цікавий! Як ти до сержанта не дослужився? Можливо через лишню допитливість? – з’язвив фон Гаррах. – Гаразд, тобі скажу, але по секрету! Ти ж у курсі, що Міклоша, того харцизяку вбили? Так треба перевірити його лігво!

- Он як! – протягнув жандарм.