ХХХVІ

***

- Ну, пане Яне! Будемо впиратися чи порозмовляємо? – старий жандарм з густими вусами і стомленими очима допитливо дивився на чеха-підривника, що кривився від болю і рукою затискав рану в боці, з якої сочилася кров. – Чим довши ви будете впиратися, тим швидше просто стечете кров’ю… воно ж вам не треба, Яне?

- Що Ви, шановний, хочете почути? – прохрипів Ян.

- Ну, мене цікавлять навіть не причини… та й смерть Міклоша тішить не лише Рахів і нашу жандармерію, а мо і цілий повіт… Мене цікавить замок!

- Який замок, пане? – скривився Ян.

- Та як ти смієш? – підірвався старий жандарм і стукнув кулачищем по столу, проте вшидко вгамував гнів. – Мошко чув, що розмова була про замок, де Міклош вбив твого братаююю Яне, ти виконав обіцянку, вбив харциза, який вбив твого брата… але ти вчинив злочин, тому тобі той замок краще… він тобі не згодиться…

- Ви праві, пане…

- Вже краще! Ну так? – подобрішав відразу старий жандарм.

- А чого вас так цікавить той замок? – простогнав Ян. – Звичайна цікавіть, будь вона проклята…

- Ну, враховуючи, що ти або все добре заховав або реально там нічого крім кілько крейцерів не знайшов, то я тобі скажу… тобі й так каторга світить!

- Вже потіште, пане, мою цікавість!

- Золото, Яне, золото! І не те, що харцизяка Міклош пограбував… воно не цікаве! – почав жандарм зі стомленими очима. Ян зробив байдужий вираз обличчя, але цікавість таки зїдала його: «Невже про скарб барона відомо не лише Гансу?»

- Там є ще якесь золото? – здивовано запитав чех-підривник.

- Під замком поклади золота! Чутки ходили про це давно, але не повний рік тому вдалося знайти свідка… він працював в підземеллях замку на якогось божевільного професора. Шкода, довго не протягнув… був весь в ранах і язвах, розповідав щось про якісь вибухи, динаміт і таке інше. Чому, коли мені розказали про тебе і твої витівки з динамітом та про замок, я повязав тебе із божевільним професором…

- Пане, на жаль, крім кілько крейцерів я нічого не знайшов… - прокашляв скрутившись від болю Ян. – і професора, ні звичайного, ні божевільного я не зустрічав… А динаміт? Так я підривник, і замок ми випадково знайшли з бригадиром, ідучи до Рахова на будівництво залізниці…

- А хто це може підтвердити? Де бригадир? Майже вся бригада на чолі з таким собі Ференсом зайшла в Рахів, і зараз сидить в казематах по підозрі у вбивстві бригадира…

- Якесь прокляття!

- Що? – здивовано щапитав старий жандарм.

- Прокляття, пане! Бригадир вбив дитинча ведмедиці, і з того часу почали нас переслідувати невдачі…

- Дурня забобонна!

- Можливо… - простогнав Ян, - але тим не менше… А підтвердити Ференс може! Бригадира вони не вбивали… Ганс наказав Ференсу вивести бригаду в Рахів, як не повернеться на третій день, а повернутися він не міг, оскільки в замку ми були два дні, плюс день переходу…

- Так, чудово! – потер руки жандарм. – Отже справа про вбивство бригадира австрійця закрита. Так, а де сам бригадир?

- Я залишив його не повних три доби тому в замку, поїхавши шукати Міклоша…

- І з того часу його не бачив?

- Ні, пане…

- А де замок, можеш показати?

- В принципі, як зможу сісти в сідло, я проведу вас…

- В сідло він сісти хоче… - засміявся жандарм. – Клітка тобі світить, клітка! А замок на карті покажеш!

- Гаразд!

- Ну так показуй… - жанарм розстелив карту, а Ян підвівшись наблизився до неї, повивчав, поводив пальцями по контурах гір і закривавленим тицьнув пальцем.

- Конвой! – рявкнув старий жандарм, і в дверях моментально опинився молодий хлопець у формі, більшій на цілий розмір. А старий вже звернувся до Ян: - Ну, ти поки посидиш в камері, а я поки перевірю твої координати. А по поверненню поговоримо вже по результату.

Ян мовчки кивнув головою, і тримаючись за поранений бік похитуючись пішов до дверей.

- Виклич цьому харцизу лікаря і нагодуй! – дав розпорядження молодому старий жандарм. – Я з паном комендантом мушу перевірити його слова. До того часу він повинен вижити!

- Слухаюсь, пане! – козирнув молодий і вивів чеха-підривника з кімнати.

Довгим коридором конвоїр провів Яна, зрідка штовхаючи в спину, до кабінету лікаря, де старий ескулап, зовнішньо більше схожий на ветеринара москаль з сизою борідкою, довго «охаючи» і «ахаючи» ніяк не міг приступити до лікування пацієнта. Завалося, що той може приписати лише аспірин, який повинен зняти і головний біль, і сам зашити дірку в боку Яна.

- Лікарю! – врешті не витримав чех. – Або лікуйте, або я пішов вмирати!

- Вмирати не вольно! – заволав конвоїр і замахав руками. – Комендант на плаху відправить!

Лікар враз стрепенувся. Великими ножицями розрізав сорочку Яна і став обмацувати краї рани. Знов почавши «охати» і «ахати», ескулап змочив ганчірку у якомусь спиртовому розчині і став обтирати рану. Ян кривився і стогнав, але терпів.