ХХХІ

***

Слова чабанів про перевертня насторожили старого Ференса. Звичайно, він був не з тих, кого можна злякати звичайними байками. Але, він бачив ведмедя і бачив, що він натворив. Шість робітників відправилося до праотців. А, не бай біг, Ганс із братами-підривниками потрапили до лап лісового велета, чи чого гіршого - його Ондраш із італійцем.

Тому, старий мадяр пройшовся до робітників та виставив чати навколо пристанища чабанів, озброївши своїх робітників настільки добре, наскільки це дозволяли польові умови. Ще перевіривши пости – Ференс відправився спати.

Це була якраз та ніч, коли в очі хтось ніби піску насипав, а сон не йде. Ференс згадав, що русини кажуть, ніби нічниці сон забирають. Вірити чи не вірити, це була особиста справа кожного.

Світив повний місяць, на небі не було ні хмаринки, долина була залита місячним світлом. В голові Ференса проминали різні думки, і більшість з них не були радісними. Він сподівався якнайшвидше заснути, а на ранок новий день міг принести не лише збаву від поганих думок, але й хороші новини про сина.

Раптом не узліссі почувся протяжний рик невідомого звіра, а потім скавульчання, яке віддалено нагадувало людський плач. Вівчарі і робітники бригади Ганса як один повискакували на вулиця майже одночасно з тим, як із сторони першого поста долинуло кілька пострілів з карабіна. Усі швидко кинулися до місця пострілів, але там нікого не виявилося. Та раптом рик повторився, і вже з іншого краю, на якому теж був пост долинули постріли. При цьому, здавалося ніби стріляло одночасно два карабіни.

Дивина та й годі! Коли чоловіки прибігли на те місце – було виявлено лише два карабіни, великі сліди ведмедя і жодних людських слідів. Містика!

Перелякані вівчарі та не менш перелякані робітники згуртувалися біля контрольної хатинки і наїжачилися в різні сторони хто чим: хто карабіном, хто револьвером, хто рогатиною, а хто й простою палею.

Ференс сплюнувши на землю пішов до свого місця, де намагався заснути до цього, та відверто захропів. Далі вже він не чув нічого. Лише зранку його розбудив чобітка та попросив підійти до батька, який послав за старим мадяром хлопця.

- Йо регет ківанок, - привітався Ференс коли підійшов до гурту чоловіків.

- Йо регет, Ференсе! – привіталися присутні.

- Що тут сталося, Орпаде? – звернувся Ференс до батька Чобіки. – Знайшли тих, хто був на сторожі?

- Ні, Ференсе! Ніби під землю провалилися… Тому й тебе покликав…

- А чого мене кликати? Моє завдання вивести вас з цих клятих гір. І як я вас виведу – це чисто моя справа! Я правий?

- Так! – юрбою відповіли чоловіки.

- Мене так само лякає та чортівня, яка тут твориться! І як на мене, чим швидше ми звідси підемо і дійдемо Рахова – всім нам стане краще! Збираймося!

Чоловіки погоджуючись загуділи і розбрелися збиратися. Біля Ференса залишився лише Орпад, який запитально дивився на Ференса.

- Що ти хочеш від мене почути? – не витримавши погляду Орпада сказав Ференс.

- Нічого… - Орпад знизав плечима, але продовжував дивитися на старого чоловіка.

- З мене досить тих всіх втрат! Досить! – крикнув Ференс. - Тому давай, друже – збирайся, ми вирушаємо! Нікого я ні шукати, ні чекати не буду!

Орпад мовчки кивнув головою та попрямував до гурту збиратися. Ференс і собі почав готуватися в дорогу. День за двадцять хвилин робітники бригади були готові до дороги. Ференс зайшов до провідника вівчарів, попрощався та направився до своїх людей…

До Ференца підійшов старший вівчар, присів на камінь та закурив люльку. Старий мадяр закурив люльку і собі.

- Забрав перевертень ваших чоловіків… - почав вівчар.

- Або вони втекли з переляку… - відповів Ференс і випустив хмару густого диму.

- Ну, забрав! Будут нові перевертні… або песиголовці…

- І ти у це все віриш?

- А ти ж бо ні? – здивувався вівчар.

- Знаєш, я в горах вже давно, хоч роджений на рівнині… - затягнувся димом Ференс і продовжив. – Я не ваш, я чужий…

- І невже у вас не було жодних перевертнів, упирів, песиголовців?

- Чому ж… - задумався Ференс, - наші казки і легенди перекликаються з русинськими…Але я ніколи не бачив особисто жодної містичної істоти чи події… До цієї виправи…

- То ж тепер віриш? – подивився у вічі Ференса вівчар.

Ференс поринув у спогади. Колись покійна дружина, русинка розповідала легенду про гору-примару. Як та гора називалася? Чоловік, староста села, якого поважали усі мешканці цього і навколишнього сіл, захотів побудувати господу на горі, що мати можливість спостерігати за селом. Коли гора була висока, робітники буували господу старості, але все щось заважало будуванню, все щось не виходило. Там на горі була якась нечиста сила. Чоловік обдивляючи гору знайшов, що в середині гори стоїть якийсь камінь, який був дуже великий, на ньому була викарбувана літера і вибита дірка, якраз під розмір монет. Староста і робітники села вирішили, що на гору накладено закляття, припинили будову та й залишили ту місцину. А хто проїжджав біля гори, то повинен був кинути у дірку каменя монету, бо інакше він не буде мати вдачі.