ХХІІ

***

- Любі мої друзі, я впевнений – ви голодні! – професор знову якось дивно засміявся.- Як на рахунок круплів з бобами?

Друзі переглянулися, потім подивившись на професора кивнули. Професор почав розводити вогнище, дістав залізні банки з консервами, все це почав кидати в казан, потім почистив шість картоплин, і теж кинув туди.

- Ти не вважаєш його трохи дивним? – пошепки спитав Ондраш Фабіо.

- Трохи?  - хмикнув Фабіо. – Він реально схиблений.

- Професоре! – вже вголос Ондраш звернувся до Уштока. – А як ви тут опинилися? І де це ми взагалі!

- Я Шоні Ушток… - професор виструнчився, цокнув каблуками і вклонився. – Власник цієї штольні і… - він показав пальцем вверх, - замку, що там наверху… Ви ж звідти прийшли?

- Так професоре… - кивнули хлопці.

- Чудово! Я так і знав… - захихотів професор. – і як там мій замок? Ще стоїть?

- Він занедбаний, пане… - почав було Ондраш.

- Не переживай, мій друже! – підійшов професор до Ондраша і положив йому руку на плече. – Скоро я все відновлю! Скоро, зовсім скоро!

- Пане професоре, а що це за штольня? – запитав Фабіо, підвівшись та розходжуючи ногу.

- Ой, тут колись добувалося золото… - захихотів знову Ушток. – Досить… про справи потім. Давайте снідати!

- Снідати? – переглянулися хлопці.

- Ну так! Зараз десята година… Я звичайно не знаю, на поверхні день чи ніч, але я хочу їсти… Мій біологічний годинник не помиляється! – відповів професор, підійшов до казанка і взявши миски почав їх наповнювати сумішшю картоплі та бобів з тушонкою. – Прошу, йоут вадьот!

- Кьосоном! Йоут вадь от! – усміхнувся Ондраш.

- Дякую, професоре… - взяв миску Фабіо.

Чоловіки почали мовчки їсти. Дійсно було смачно, хоча й нічого особливого: картопля з бобами та м’ясом. Фабіо помітив, що Ондрашу таке до смаку. Ну, він з професором земляки, напевно таке їдять на мадярах. Професор їв швидко, плямкаючи, наче довгенько не їв чи добряче проголодався. Ондраш їв хоч і повільно, від тарілки не відривався; Фабіо ж окрім того, що смакував повільно стравою роздивлявся обстановку намету. Зараз це виявилося можливим, італієць міг сфокусуватися на деталях, а не зосереджувати увагу на метушливому професорі.

Кушетка, на якій лежав ще годину назад Фабіо, поки Шоні Ушток чаклував на його ногою; широке ліжко вкрите якимось ганчір’ям; м’який стілець з високою спинкою з підставкою спереду нього (напевно для ніг); письмовий стіл, старий, пошарпаний і потертий, з купою паперів на ньому та трьома копами книг (на відміну стола, на якому стояли мензурки і колби – тут був безлад); якийсь стілець з високою стінкою оббитою шкірою (з-за столу його неможливо було роздивитися). В цілому, звична обстановка для будь-якого науковця, тим більше – професора, десь у передмісті великого міста з університетом. Але вони не були у великому місті – вони були у горах! І тут не було університету – це була печера під замком в горах! І професор не був звичайним – він мав щось таке, що притягувало до нього і разом із тим, щось таке, що лякало.

Професор Ушток доївши страву дістав фляжку мутного зеленого кольору та приклався до неї як заправний п’яничка. Потім спохватився, згадавши, що він не сам, і почав метушливо крутити головою.

- Вибачте, панове, але вина вам не запропоную, немає погарів… - винувато знизав професор плечима і знову приклався до пляшки.

- Немає проблем, професоре, ми не вживаємо так рано… - відповів Ондраш, вже теж закінчуючи доїдати.

- Чудового… чудово… - сказав Ушток і вже повернув голову до Фабіо. – А вам, молодий чоловіче, не смакує?

- Ой ні професоре, все прекрасно. – сказав Фабіо та пришвидшився. Дуже йому не хотілося образити професора: - Професоре, і все таки, розкажіть, що ви тут робите?

- Ой, це дуже довга і нецікава історія… - відмахнувся Шоні Ушток і зробив черговий ковток. – Я закінчив університет у Відні, технічний факультет. Будучи із бідної родини повинен був працювати на якогось вельможу, але мені пощастило…

- Як же пощастило? – Ондарш доїв і теж відставив тарілку.

- Та все доволі просто: я почав працювати на вельможу. Але той виявився порядним чоловіком, і коли помер – залишив мені у спадок цей замок.

- І печеру із золотом? – нетерпляче запитав Фабіо.

- На жаль у цій печері та ще двох, сполучених з нею – золота не виявилося. – зітнув професор. – Колись тут було золото… І барон фон Штеблє, ну, німець на якого я працював, запросив мене само тому, що хотів, щоб як не знайти чергову жилу, то хоча б перетворити те, що ми тут знайшли – на золото.

- А що ви тут знайшли?

- Ну, таке, різне… - знизав плечима професор.

- Свинець? – питливо подивився Ондраш в очі Уштока.

- Ну, і його теж… - розвів руками професор. – Я ж не лише геолог, я ще біолог, хімік! А ще алхімік… ну як алхімік… цьому не вчать, але я сам вивчив це .

- Ого! – в один голос промовили хлопці.

- Ну так, ну так…