ХХ

***

Зранку Ганс прокинувся ще до сніданку. Так, кава би була доречна. Взагалі він скучив за цивілізацією. Відень, Прага, Краків – його улюблені міста, де він себе почував в своїй тарілці. Людський гамір, бруківка, запах кави… Та навіть свіжої газети йому не вистарчало.

Ех, Нічого! Скоро він буде серед найбагатших людей не лише Австрії. Але можливо цілої старої Європи. Хоча ні, з англійськими снобами лордами йому не тягатися. Але байдуже… Йому буде достатньо жити в достатку. Ще б не довелося ділитися з компаньйонами…

Сонце ліниво підіймалося з-за горизонту і вершини гір запалилися. Ганс знайшов братів-чехів та ногою почав їх розштурхувати.

- Панове, час в дорогу! – в півголоса сказав бригадир.

- Що? Уже? – ліниво потягнувся Мірко. – Яне, встаємо?

- Встаємо… - -позіхнувши та підіймаючись промовив Ян. – Гансе, сьогодні все по плану?

- Так, Яне…

- До речі, Фабіо та Ондраш не повернулися? – підвівшись та заправляючись запитав Мірко

- Ні, я не чув та не бачив… - відповів Ганс. – Давайте, п'ятнадцять хвилин на збори та вирушаємо.

Зібравшись навіть швидше вказаного австрійцем часу брати чекали його на узліссі. Ганс дав розпорядження робітникам, призначивши Ференса знову старшим, а тепер розмовляв зі старим:

- Ференсе, ти за Ондраша не переживай! Я гадаю з ним все добре…

- Так, пане! – кивнув старий. – Якби було щось страшне, батьківське серце підказало б…

- От і я про що! Якщо здибаю лайдака на своєму шляху – натягаю за вуха і відправлю до тебе.

- Дякую, пане!

- А ти, будь добрий, приглянь за цими холопами!

- Добре, пане!

- Якщо не повернуся до вечора, то чекати і далі… По ночі не буду вертатися, то десь на дерево заліземо і переночуємо!

- Так, пане!

- От і чудово! – плеснув старого мадяра по плечу Ганс. – Ну а як три дня мене не буде – то виводь людей з лісу і йдіть на Рахів.

- Щасти Вам, пане! – кивнув Ференс.

Ганс підбіг до підривників-чехів, кивнув їм і вони втрьох увійшли в ліс. Йшли мовчки, тільки Мірко щось собі насвистував. Сонце повільно підіймалося над горизонтом, виспівували пташки… Ідилія! Як ще не ті кляті комарі!

Ну і не лише комарі… Усі троє чудово пам’ятали вчорашнього ведмедя! І ця тварюка десь тут у лісі лазить. Як не дивно – ніч в таборі минула спокійно, без пригод. Звичайно, велика ватра в центрі та три менших на кутка давали чимало світла. А ще вартові з числа робітників. Так, мінус шість злопів – то проблема, але хто знав, що так станеться.

- Чуєш, Гансе! – тишу порушив Ян. – А як немає вже хлопців?

- Тобі їх шкода? – не обертаючись запитав Ганс. – Хоча, зізнаюсь, якщо мертві, то мені їх шкода…

- А як живі і натрапили на замок? – втрутився Мірко.

- Ти гадаєш вони так далеко могли зайти? – продовжуючи дивитись вперед запитав Ганс.

- Ну, заблукали і таке інше…

- І натрапили на скарб…- підтакнув Ян.

- Навіть якщо так – і вони вийшли на замок… в чому я особисто маю сумніви, скарб вони не знайдуть. Є кілька секретів, які знаю тільки я…

- Які секрети? – підморгнув брату Мірко.

- Секретні секрети! Саме тому я головний і ще, я так розумію, живий… - огризнувся Ганс.

- Ой, та не треба думати, що ми б тебе позбулися… - продовжив було Мірко, але його зупинив погляд Яна.

- А я не думаю, я аналізую! Тихше… Продовжуймо дорогу… - сказав бригадир і прискорив крок.

Сьогодні вони швидше зайшли до місця, е стояв величезний валун, від якого вони робили виправи до місця виставляння міток. Ганс звернув на четверту стежку, брати прослідували за ним.

Стежка поступово звужувалася, скелі наступали і нависали над Гансом та його супутниками. Як і два дня до того Ганс подолав крутий підйом між скель. Він уже добряче стомився, але вирішив цього не показувати.  Бригадир був впевнений, що і підривники вже потомилися, тому я через силу прискорював темп. Відпочинуть потім.

Поворот наліво, два повороти направо… Черговий підйом! От він, просвіт між скелями… Нарешті! Троє чоловіків видерся на скелю.

А ось і замок! Ганс показав рукою напрямку замку чехам, і ті подістававши лорнетки почали роздивлятися.

- Ов-ва! І взаправду замок! – вигукнув Мірко.

- Ага! – підтвердив Ян, – і ту миль п’ять.

- Тоді відпочиваємо і в дорогу!

Відпочивши та поснідавши чоловіки продовжили дорогу. Як казав колись батько Ганса: бачу ціль, не бачу перешкод. Перешкод під час спуску було чимало. Спуск в долину лежав по вузькій стежині, що петляла вертко між скель, що стирчали тут і там. Загадковий пейзаж, казковий можна сказати. Зелена трава, не висока, ніби недавно скошена; то тут то там виднілися квіточки. Нижче в долину виблискувало якесь озерце і починався лісок. Згори було видно, що лісок невеликий, але якийсь по-зловіщому темний, ніби сонячне проміння обминало його, хоча саме сонце вже добряче піднялося.