ХVІІІ

Поки Ганс із підривниками-чехами поверталися в табір, втікши від ведмедя та знайшовши тіло Карела – Ондраш із Фабіо досліджували вежу замку. Вони підняли на самий верх вежі, де розміщувався кабінет. Посеред кабінету стояв величезний стіл, на якому стояли якісь колби та мензурки, два штативи, лежала відкритою велика книга. Все було вкрито товстим шаром пилюки. Фабіо здмухнув зі сторонок книги пилюку і побачив якусь тарабарщину на латині. Ні, звичайно Фабіо вчив латину, та й вона частково нагадувала його рідну мову, але розібрати написане він не міг через те, що літери були не друковані, а рукописні.

По колу стіни кабінету у вежі були розставлені шафи з книжками, безліч книг стояли в пилюці. Навіть над дверима були полиці з книгами, лише вікно (єдине вікно в цілій вежі) було вільним від книжних полиць. У вікні були відсутні шибки і в кабінет задував вітерець з гір.

Ондраш оглядав кабінет, підходив до полиць з книгами і десь бачачи знайому мову – брав до рук книгу та листав.

- Це кабінет алхіміка… - порушив тишу молодий мадяр. – Я читав про таких книжку…

- Ага, згоден! – кивнув Фабіо. – Чим він тут займався?

- Перетворював свинець на золото… - усміхнувся Ондраш.

- Та ну тебе, жартівник!

- Та я серйозно!

- Я не чув про поклади свинцю в цьому регіоні! – підняв вказівний палець італієць. – А от про те, що в Карпатах знаходили золоті жили – читав в газетах.

- Значить господар знайшов золоту жилу…

- І побудував на ній замок!

- Тоді при чому тут арідник і біси? – розвів руками Ондраш.

- У будь-якому випадку – відповідей тут ми не знайдемо жодних! Тут років тисячу нікого не було…

- Ну так, чому й ні? А мо якраз і є тут відповіді в книгах!

- Ні, усі таємниці в підвалах… - підморгнув Фабіо та попрямував з кабінету вниз, потім з’явився в кабінеті і покликав Ондраша: - Ну так ти йдеш? Ми час гаємо!

- Я б дослідив кілька книг! Ми нічого не знаємо про цей замок… - не вгавав Ондраш, але послідував за Фабіо, прихопивши з собою одну з книг.

Хлопці гвинтовою драбиною почали спускатися вниз вежі. Вони минули вхід через який вони увійшли (він був перекритий ржавою решіткою, що впала). Друзі знизавши плечима та переглянувшись продовжили спуск. Стіни вежі, що були сховані під землею були викладені каменем, як і сама вежа. На дотик стіна була вогка, що свідчила, що вони під землею. Смолоскипи в руках нещадно коптили викликаючи сльози.

Нарешті спуск закінчився і друзі повернувши праворуч опинилися в тунелі. Кінця тунелю не було видно через пітьму, і хлопці, підсвічуючи собі шлях рушили вперед. По обидві сторони тунелю було по дві кімнати і центральна арка входу, яка вела в нікуди. Кімнати нагадували тюремні камери для тортур, але тортурних знарядь в тих кімнатах не було. Якщо орієнтуватися в просторі, то тунель і кімнати повинні були розташуватися саме під основою будівлі, а саме основною залою та підсобними приміщеннями. При цьому, жодної вказівки про існування таємного ходу, який би вів в кабінет на другому поверсі замку – не було

Друзі дійшли до кінця тунелю і вперлися в товсту решітку. Ондраш вчепившись в нижній край решітки і потягнув вверх, але решітка не подалася.

- Пропоную дослідити той тунель, центральний… - запропонував Фабіо. – Цей тунель повинен вести під гору.

- Ми й так згаяли багато часу, а нам ще ту решітку підіймати! – запротестував завжди розважливий Ондраш. – І в табір повертатися… а там ведмідь гуляє…

- Та ладно тобі… Пішли! – сказав Фабіо та пірнув у прохід.

- Фабіано, зачекай!..

Але італієць вже його не чув. Пірнувши в прохід Фабіо підсковзнувся на слизькому камені, і полетів ногами вперед, перелетівши сходи, і приземлившись на спину – почав сковзати далі вперед, поки за вхопився за виступ. Спина та нога несамовито боліли.

- Фабіо, ти де? – почув голос друга італієць.

- Тут… - ледве видавив із себе Фабіано. – Обережно, бо опинишся коло мене.

- Що? Я тебе не чую! – прокричав Ондраш, що викликало двигтіння стін.

- Не кричи!

- Що? Де ти? – не вгавав Ондраш.

Фабіо лежав у вузькому проході. Він обмацав ногу. Ну, відкритого перелому у бдь-якому разі немає. Але ступати на ногу було дуже важко. Кам’яна підлога тунелю була похила та слизька від вологи. Смолоскип італійця полетів далі, ніж прихилився хлопець та продовжував коптити повітря. Вогонь смолоскипа колихався, значить який вихід був там далі.

Ондраш побачив Фабіо та тримаючись за стіну розпочав спускатися до нього.

- Політав? – усміхнувся Ондраш.

- Дуже низько… Видно до дощу! – пожартував Фабіо. – Обережно!

Фабіо почав рухатися вверх на зустріч другу, тримаючись правою рукою за ногу, а лівою опираючись на стіну.

- Я казав «не варто досліджувати цей шлях»?

- Ну, ти був правий! – кивнув Фабіо.

Та раптом рукою він відчув, як камінь під його рукою увійшов в стіну глибше і почувся дивний звук. Хлопці завмерли. Раптом стел між Ондрашем і Фабіо провалилися і з неї посипалися валуни. Ондраш встиг відскочити, Фабіо покотився назад.