VІІ

Бригада Ганса, очолювана провідником Йошко крокувала Карпатами. Спочатку дорога пролягала досить широким рівним шляхом. Як завжди, дорога була обрамлена стіною смерек. Кілька разів подорожні бачили стада оленів, що мирно паслися на галявинах, що ховалися за тою стіною.

Однак щастя просування битим шляхом тривало не довго: Йошко через Ондраша сказав, що для того, щоб швидше вийти на перевал, першу точку, де планував провести розрахунки Ганс – потрібно зійти з битого шляху та йти навпростець. Дорога звичайно не дуже безпечна, але швидша, і є кілька місць для привалів.

На питання про небезпеку, Йошко сказав, що є два місця на шляху, де його вівці падали в прірву… а ще там є ведмеді,які ласували його вівцею цієї весни… а ще є опришки, яких звичайно давно ніхто не бачив… але саме страшне, як блуд зустріти… тоді все, пропали… як до арідника в лапи не заведе, то в прірву скине.

- Гуцул боїться пана і жандарма, поки не зустріне біса! – зареготав підривник-чех, коли Ондраш переклав слова Йошка. – Йдемо коротшим шляхом, пане!

- Добро! Руху, лайдаки! Але обережно, і слухаємо Йошка! - подав команду Ганс.

Далі путь мандрівників пролягав по вузенькій ледве помітній стежині між смерек і повз чагарники. Колонна розтягнулася тоненькою ниточкою, Ганс та Фабіо дістали револьвери, Ференс і Ондраш мисливські рушниці, а брати-підривники – новеньку карабіни. Ще у чотирьох робітників були старенькі фузеї.

Сонце піднялося в зеніт і починалася спека. До того ж  мошкара і комарів почали дужче доймати чоловіків. Постійні підйоми вверх вниз виснажували, багато хто частіше став прикладатися о фляг з водою – бригаду мучила спрага, а підйоми виснажували. Однак ніхто не скаржився. Та й місця для організації зупинки не було. Фабіо йшов слід в слід за Гансом, і щось собі мугикав під ніс, час від часу поглядаючи в записи, зроблені йому другом. Ноги хлопця уже нили. Здавалося, нога в лівому черевику зменшилася, а в правому навпаки – набухла, що викликало скажений дискомфорт. Проте він намагався не відставати від австрійця. Як же йому хотілось зняти ті черевики та йти босоніж!

Йошко ж здавалося на стомився, і темп не мав намір збавляти. Ганс все частіше оглядався назад, а вервичка робітників на стежині все більше розтягувалася. Десь в далині чутно було шум гірського потоку. Ганс потряс свою флягу – аоди там залишилось на дні.

- Ондраше! – окликнув Ганс молодого мадяра. – Скажи Йошку, щоб шукав місце для зупинки… треба відпочити.

- Добре, пане! – сказав Ондраш і побіг до провідника. Той зупинився, і вислухавши мадяра, кивнув, щось йому сказавши коротко… і Ондраш повернувся до Ганса:

- Тут за милю, каже Йошко, буде місце біля потоку. Треба потерпіти!

- Добре! – сказав Ганс, і повернувшись до робітників крикнув: - Гей, лайдаки, ще трохи! Підтягніться та прискортесь! Станемо на відпочинок…

Робітники враз повеселішали та прискорили крок. Фабіо порівнявся із Ондрашем та сказав по-русинськи:

- Карпаті дюже красиві! Мєні тют подобається!

- О, ти робиш успіхи! – відповів Ондраш уже по-німецьки. – Правильно! Вчися…

- А скажи, хто такий «фекетунь»? – вже по-німецьки теж запитав Фабіо.

- А, ти про те, як тебе називала Міланка? – зареготав мадяр. – Це такий народ, кочівники! Ви, і талійці, дуже схожі на них зовнішньо…

- Це погано чи добре?

- Ну, ми, мадяри, не дуже любимо фекетунів! – підморгнув Ондраш. – Хоча, ми взагалі мало кого любимо!

- А русини?

- Русини – дуже добрий народ! Що ті, що в горах, що ті, що в долинах!

- А що там за горами?

- Ті ж самі русини! Там їх багацько! Ціла країна!

- Он як! І теж добрі?

- Знаєш, друже! Мій батько любить повторювати, що немає злих народів! Є злі люде, які роблять зло… Зло природі, зло іншим людям!

- Правий твій батько! – задумався Фабіо і подивився в гору, витерши піт з лобу.

- Кляті комарі! – Ондраш ляснув себе по лобі. – Давай, доганяймо Йошка! Він сказав, ще трішки.

Хлопці перейшли на біг і швидко догнали провідника. Йошко показав рукою в сторону чагарів, де хлопці побачили ведмедицю з двома ведмежатами, що весело боролися та бігали навколо мама. Чоловіків догнав Ганс, та скинув з плеча карабін, звівши його. Але Йошко поклав руку на люфу карабіна, і силою опустив вниз.

- Не вольно, пане! Біда буде! – звернувся він до Ганса, той запитально подивився на Ондраша.

- Каже, що не можна вбивати, біда буде!

- Які темні люде, шайсе! – плюнув Ганс на землю. – Скажи йому, що якщо ще раз він собі дозволить вольності, відправлю його у вічність.

- Пане! – втрутився Фабіо. – Ми на цій землі – чужинці.

- Чужинці - вони! Це земля кайзера! А вони – його хлопи! Шнель!

Далі чоловіки продовжили рух мовчки. «Можливо й немає поганих народів, але поневолення одних народів іншими – це зло. Італійці, мадяри, русини та інші – хлопи кайзера, а його імперія – тюрма народів» - так собі роздумував Фабіо.

В далині Йошко щось закричав, витягнувши італійця з роздумів. Провідник інтенсивно жестикулював, щось показуючи. Фабіо, Ондраш і Ганс підбігли до нього, і побачили, що вони нарешті дійшли до місця, де можна було б розгорнути табір. Ганс подивився на годинник: