Молодий Місяць

Ніч — це свята пора для ельфів. Коли виходить повний місяць, тоді відбуваються найбільші свята. Коли Лорелею обрали королевою, її коронація відбувалася саме у таку ніч. Королева Лорелея сіла на місячний трон, який був зроблений із каменів, що називалися місячними. До неї підійшли Алада, Талія, Мірадель та Мірана; вони по черзі підходили до Лорелеї та шепотіли їй на вухо обітниці, яких має дотримуватись королева. Королева не плаче, вона стримана, рішуча, не помиляється. Тоді Лорелея підвелася зі свого трону і проголосила назву ельфійського королівства. Вона назвала його Гармонією, тому що кожен ельф живе у добрі та гармонії. Це було перше у світі королівство.

Лорелея дотримувалася цих обітниць десять років, але одна зустріч змінила все. Королева Лорелея хотіла трішки відпочити від королівських справ і вирішила прогулятися верхи на коні в Полі Єдинорогів. Коли вона прискакала на своєму темному коні на ім’я Ніч, вона наказала йому скакати щодуху. Він побіг, наче стріла, яку випустили з лука. Тоді Ніч зупинився. Лорелея не зрозуміла чому; вона злізла з нього та хотіла поглянути, навіщо він зупинився, і вдалині побачила єдинорогів. Прекрасних коней з одним рогом; вони були різними: деякі були повністю білими, як сніг, інші були з різнокольоровими гривами та шерстю. Лорелея була зачарована, побачивши їх.

Через деякий час із лісу вибіг чорний єдиноріг, а верхи на ньому сидів чорноволосий вершник. Лорелея не могла розгледіти його обличчя, тому що він був далеко від неї. Цей вершник зацікавив королеву, і вона хотіла познайомитися з ним. Вершник почав розганяти єдинорогів, і вони почали розбігатися хто куди. Лорелея почала кричати йому навздогін, але темноволосий вершник не чув її. Втім вона не відступала від мети: вона створила у своїх руках яскраве сяйво й випустила його в небо. Воно вибухнуло, і цей звук збив вершника з єдинорога. Тоді Лорелея прискакала до нього, злізла з коня та підійшла до незнайомця. Королева хотіла допомогти йому, тому що він був непритомний. Коли вона почала діяти, незнайомець різким рухом дістав кинджал і приклав його до шиї Лорелеї.

— Один невдалий рух, і я переріжу тобі горлянку... Хто ти така? І що ти тут забула?

Лорелея усміхнулась. Вона могла б із легкістю відкинути його своєю силою, але хотіла підіграти йому.

— Я проста селянка, і я просто хотіла прогулятися

Полем Єдинорогів. А ти хто?

— Мене звати Алдос, я живу тут та піклуюся про єдинорогів.

Тоді вершник підвівся, глянув на Лорелею і мовив:

— А ти не схожа на просту селянку.

Лорелея не була одягнена як проста селянка: її волосся було розчесаним і красивим, очі були не такі, як у простих ельфів. Вона подумала: «Невже він мене розкусив?». У момент, коли Лорелея хотіла щось сказати, вони почули якісь голоси й обернулися в їхній бік. Вони побачили вершників; чим ближче ті були, тим виразніше чулося ім’я Лорелеї. Алдос глянув на королеву і мовив:

— Ти королева Лорелея? Так, це ти, бірюзові очі лише у воїтельок.

Тоді Алдос впав на коліна та почав просити, щоб вона йому пробачила. Коли вершники прибули, це були леді Мірадель, леді Алада та декілька воїнів. Тоді Лорелея наказала Алдосу підвестися, вона сказала йому, що пробачає його.

— Королево, вам негайно потрібно бути в замку, — з переляком мовила Мірадель.

Лорелея сіла на коня, глянула на Алдоса та усміхнулась йому, і в ту ж мить поскакала разом із вершниками до замку. Коли вони прибули до замку, то на його подвір’ї Лорелея побачила мертву Мірану, яка лежала в кам'яній домовині. Вона підійшла до неї та глянула, але Лорелея не впустила жодної сльози, бо королеви не плачуть. Вона підійшла до Еуронда, чоловіка леді Мірани. Він стояв не сам, а тримав за руку свого малого сина Еранділа. Лорелея ніжно поклала свою долоню на плече Еуронда, той обернувся до неї, і вона мовила, дивлячись на домовину:

— Я мала бути поруч, вона не мала померти.

— Не звинувачуйте себе, вона воїтелька і померла як воїтелька.

Мірану почали ховати вночі, щоб місяць показав їй шлях до місячних садів. Її поклали в землю. Першою підійшла королева, вона тримала в руках пелюстки фіолетової лілеї, яку так палко любила леді Мірана. Після королеви пелюстки кинули Алада та Мірадель, а після них — Еуронд та малий Еранділ. Еуронд стримував себе як тільки міг, він втратив кохання всього свого життя, втім він тримав себе в руках. Але того ж не скажеш про малого Еранділа: він любив свою матір, але не знав, що таке стримувати емоції, тому, кинувши пелюстку, він заплакав, сльози градом покотились по його червоних щічках. Еуронд побачив, що його син плаче, взяв його на руки та пригорнув до себе. Тоді усі пелюстки дивним чином підлетіли вгору та створили образ Мірани; вона глянула на Еранділа та усміхнулась. Пелюстки лілії розлетілись хто куди, а тоді усі разом полетіли до місяця та зникли у його сяйві.

Через рік до королеви Лорелеї прийшла леді Мірадель. Вона вклонилася і глянула у бірюзові очі королеви, у яких можна задивитися й пропасти. Її погляд виказував почуття та тугу — Мірадель неможливо було обдурити.

— Королево, вам потрібно вийти заміж, аби продовжити рід і мати спадкоємця чи спадкоємицю.

— Навіщо мені це?

— Це необхідно, бо якщо ви помрете — не доведи Богине до цього! — у вас має бути спадкоємець престолу. Алада продовжила рід, покійна Мірана теж, Талія, на жаль, не змогла, а я безплідна. Ваш рід — найголовніший і найближчий до Богині, ви повинні його продовжити. Лорелея глянула у вікно й поринула в роздуми: вона завжди думала про одного ельфа, чорноволосого вершника на єдинорозі, і хотіла б вийти саме за нього. Тоді погляд королеви перейшов на Мірадель.