Розділ 5

         Ранок у кабінеті протезування не мав нічого спільного з вечірньою магією залу. Тут панувало біле світло, запах спирту та стерильний холодок інструментів. Анна сиділа на високому стільці, відчуваючи себе розібраним механізмом.
Навколо неї чаклував технік, але Максим був поруч. Він не втручався, просто стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і його спокійний погляд був єдиним, що тримало Анну від бажання втекти.

— Зараз буде трохи прохолодно, — попередив технік, наносячи струмопровідний гель на шкіру її кукси.
Анна здригнулася. Один за одним на її плече та спину почали кріпити маленькі металеві диски — датчики міограми. Вони мали зчитувати електричні імпульси її м’язів і передавати їх «мозку» протеза.

— Спробуйте поворушити фантомними пальцями, — попросив технік, вмикаючи монітор. — Уявіть, що ви стискаєте кулак.

Анна заплющила очі. Вона напружилася, намагаючись віддати наказ руці, якої немає. На екрані поповзли ламані зелені криві.

— Добре, бачу відгук. Тепер розслабтеся. Тепер — ніби берете смичок.

Вона спробувала. Знову і знову. Але замість легкості вона відчула тупий біль у плечі. М’язи, відвиклі від такої роботи, почали горіти. Кожен імпульс давався з боєм. Це не було схоже на гру на скрипці — це було схоже на спробу зрушити з місця бетонну стіну за допомогою нитки.

Коли нарешті принесли тренувальний протез — пластиковий корпус із металевими затискачами — і закріпили його на ній, Анна ледь не закричала від огиди. Він був важким. Він пахнув мастилом і пластиком. Він був чужим.

Вона спробувала підняти цю конструкцію. Протез сіпнувся, видав неприємне дзижчання сервомоторів і завмер у неприродному положенні.

— Це… не я, — прошепотіла вона, дивлячись на пластикову клешню, що зависла в повітрі. — Це просто залізяка. Вона мене не слухає.

Відчай, який вона так старанно ховала вчора, знову почав підступати до горла. Очі зрадницьки запекли. Вона відчувала себе не кіборгом-музикантом, а поламаною лялькою, до якої намагаються прикрутити деталі від іншої іграшки.

Максим нарешті відійшов від вікна. Він підійшов до неї, м’яко поклав руку на здорове ліве плече.

— Досить на сьогодні, — сказав він техніку. — Вона перевтомилася.
— Але нам треба ще відкалібрувати… — почав був той.
— Завтра, — відрізав Максим таким тоном, що сперечатися було марно.
Він допоміг Анні зняти важку конструкцію. Коли датчики від’єднали, вона відчула дивне полегшення, змішане з поразкою. Вона мовчки почала одягати свою куртку, намагаючись не дивитися на Максима.
— Знімай кросівки, — раптом сказав він.
— Що? — Анна розгублено підняла очі.
— Знімай лікарняні тапки, кажу. Перевзувайся. Ми йдемо геть звідси.
— Куди? Мені не можна залишати територію без…
— Під мою відповідальність. Тобі треба відчути справжнє повітря, а не цей запах антисептика. І мені, до речі, теж.

Він дістав із сумки свою вітровку. Поза білим халатом він виглядав зовсім інакше — просто втомлений чоловік, який хоче випити кави в парку.
— Ходімо, Аню. Твоя музика не живе в кабінеті протезування. Вона чекає нас там, де цвітуть каштани.
Анна завагалася лише на секунду. Вона подивилася на свої пальці, на планшет у сумці, а потім на нього.
— Добре, — тихо відповіла вона. — Ведіть.

Ворота госпіталю зачинилися за спиною з характерним важким звуком, який здався Анні кордоном між двома світами. Там, всередині, вона була «героїнею», «пацієнткою», «випадком». Тут, на вулиці, вона стала просто дівчиною з порожнім рукавом куртки, заправленим у кишеню.

Травневий Київ дихав на повні груди. Парк, що розкинувся неподалік, зустрів їх густим, майже липким ароматом квітучих каштанів. Білі свічки суцвіть піднімалися до неба, ніби намагаючись торкнутися того самого чистого блакитного купола, який Анна бачила з вікна палати. Під ногами шелестіли опалі пелюстки, схожі на літній сніг.
Але Анна не бачила краси. Вона бачила очі.
Ось пройшла молода пара — вони на мить замовкли, і дівчина відвела погляд надто різко, ніби обпеклася. Ось літня жінка на лавці зітхнула, притиснувши руку до грудей, і в її очах Анна прочитала це нестерпне, липке «бідна дитина».

Це було гірше за біль від датчиків. Це було відчуття власної інакшості, яке випікало зсередини. Анна мимоволі сповільнила крок, її плечі зсутулилися, вона захотіла стати меншою, невидимою, розчинитися в тіні дерев.

Максим йшов поруч. Він не дивився на перехожих. Він дивився на дорогу, але відчував кожну зміну в її диханні. Він бачив, як вона стиснулася, як її права рука, жива й сильна, нервово смикнула край куртки.
Він не став нічого говорити. Він просто зупинився і повільно простягнув свою широку, теплу долоню. Це не був жест жалю. Це була пропозиція союзу.
Анна завагалася. Секунду вона дивилася на його руку, як на рятівний круг у штормі. А потім повільно вклала свої прохолодні пальці в його долоню. Її рука ледь помітно тремтіла — від напруги, від незвичності моменту, від страху.

Максим відчув це тремтіння і впевнено стиснув її пальці, зігріваючи їх своїм теплом. Це було настільки природно, що погляди перехожих раптом втратили свою вагу. Тепер вона була не «пораненою дівчиною». Вона була дівчиною, яку тримає за руку цей чоловік.
— Відчуваєш? — тихо запитав він, продовжуючи йти.
— Що саме? — Анна підняла на нього очі.
— Ритм міста. Він не такий, як у госпіталі. Він хаотичний, але в ньому немає смерті. Тільки рух. Твоя мелодія… вона має вписатися сюди. Не в тишу палати, а в цей гомін.

Вони дійшли до віддаленої алеї, де дерева спліталися кронами, створюючи живий тунель. Тут пахло свіжоскошеною травою і кавою з маленького кіоску неподалік.

— Знаєте, — Анна нарешті розслабила пальці в його руці, але не відпустила її. — Там, у кабінеті, коли мені чіпляли ці датчики… я злякалася, що стану частиною машини. Що метал витіснить музику.