Глава 59 — Стежка, що не любить імен

Сонце підбилося над лісом на дві долоні, коли Сокол приніс у кузню вологий шмат старої кори. Він поклав його на стіл, а зверху — стоншене, як шкіра на лікті, бересто з темними плямами. Плями не були грибком — це були лінії.

— Звідки? — Тарас не сів; стояв, ніби слухав не Сокола, а те, що тихо гуділо під підлогою — піч, вода в казані, дихання людей.

— З-під Ясинової гриви, — відповів Сокол. — Те місце, де ми торік обминали, бо там підмиває торф і корені «співають». Згори зійшов шмат берега, а під ним — це. — Він торкнув нігтем краю. — Старий берег ріки. І старе письмо.

Ганна схилилася. На бересті, висвітлені темним димом часу, йшли три лінії — тонкі, безладні на перший погляд, але кожна мала свій «подих»: одна то піднімалась, то спадала, як дихання людини у сні; друга ламалася під прямими кутами; третя — питомо плавна, як течія під льодом. На краю — маленький знак, схожий на наш Поворотний хрест, тільки під ним іще рисочка.

— Старі рибалки позначали «звороти» — місця, де течія повертає назад, — вголос зібрав думки Гнат. — А це… — він показав на ламану. — Підмиті «береги каменю». Де вода відступила, а камінь лишився з ребром. На такому ребрі йдуть у суху годину, коли болота стають мовчазні.

— І третя? — запитала Ганна.

— Третя — люди, — сказав Сокол. — Стежка, яку не прокладає вода. Вона йде по рельєфу, не по течії. Вона не любить імен — у кожному селі її звали по-своєму, але сутність одна: «сухий язик» між старим руслом і новою млявою водою. Якщо він зберігся, ми можемо обійти два ворожих пости і вийти під Рудобор з боку, де вони нас не рахують.

— Чому не рахують? — недовірливо Оспт.

— Бо всі, хто вмів, думали, що язик давно з’їдений водою, — відповів Сокол. — А він не з’їдений, він прикритий. Як дитя хусткою.

Тарас підвів очі на бересту. На тремтячому від тепла столі «старе письмо» наче заговорило їхньою мовою: там, де ламане — небезпека, там, де дихання — обхід, там, де «люди» — їхній шлях. Він провів пальцем від Поворотного знаку до кривульки, що губилась у тіні кутка.

— Хто піде?

— Я повів би Ладу, Кая і Юрка, — відказав Сокол одразу. — Лада «чує» торф. Кай знає, як «заспокоювати» берег. Юрко — око. Іван — запасна нога. П’ятеро — це найкращий розмір для язика. Шість — уже важко, чотири — мало рук.

— Ти ще не питаєш, куди виведе, — сказала Ганна.

— Знаю тільки «куди не виведе», — повільно відповів він. — Не виведе на пости біля Довгого Каменя. Не виведе під їхню «слухавку» на болоті, яку ми сьогодні заклали. Виведе або на «зворот» за Старою Переправою, або в суху долину між двома лісами — там, де колись стояли пасіки. А пасіки ставили не там, де гине бджола, — отже, там буває сухо навіть, коли мокро.

— Добре, — сказав Тарас. — Але не «зникати». Кожних півгодини — мітка очеретом, вузол удвічі, другий — на прихованому боці. Якщо язик «зірветься», повертаєтесь на перший твердий кілок. Ніхто не геройствує там, де героїв не видно.

— Візьмемо «лоскотунок», — кивнула Лада. — І дві «мовчанки». Якщо там їхні вуха — хай оглухнуть.

Кай, зваживши на руці тонку дерев’яну клинку, промовив коротко:

— І мотузку довгу. Якщо язик тонкий, будемо «перевішувати» людину на людину. Тоді навіть якщо хтось піде вниз — піде недалеко.

— І кілки, — додав Гнат. — Мітити тверде. На тверде завжди повертаються.

Вони рушили удосвіта, коли дим із печей ще пахнув сільським молоком і золи було більше, ніж жару. Під Ясиновою гривою повітря стояло колом: ліс притискав туман, туман притискав землю, земля — воду. На очах — тонка плівка невидимого, як між людьми після важкого слова, що ще не вляглося.

Перший відтинок стежки — «дихання»: корені старих вільхів звивалися, як жили на руці старця. Тут ішли широко, на двох жердинах, по черзі переставляючи «вагу людини». За двадцять кроків земля стала різкішою — ламана лінія берести ожила під ногами: камінь, підмитий водою, лежав ребром, як осердя ножа. На такому не йдеш — ступаєш.

— Тс-с, — Лада підняла пальці. — «Спів».

Кай завмер, як мисливець. «Спів» — це коли корінь «говорить» каменю: вода йде, тіло труситься, звук під шкірою. Якщо ступиш у такт — провалишся відразу на два через один. Якщо «проти» — стійко.

— Раз-два… раз-два, — прошепотіла Лада, як швачка, що вимірює нитку. — На «раз» — лівою. Камінь співатиме праворуч.

Ішли «проти», по ниточці її голосу. Юрко замість стріли тримав жердину, і це давало йому дивне відчуття: ніби натягнута тятива у світі, де стріли — твердість кроку.

За півгодини стежка повела в «мовчання»: тонкий торф із сухим мохом, схожим на стару повсть. Там, де вона провалювалася, Лада торкалася коліном — і торф зітхав, але тримав. По праву руку з’явився «піджер» — чорнувата яма з твердим краєм, ніби воду якось раз підкинули й вона, падаючи, відкусила повітря. В таких ямах люблять сидіти «слухи» — очеретяні трубки.

— Мовчанка, — сказав Сокол.

Кай спритно насадив тонку пробку у вузьке «дихало», ховаючи її так, щоб чужа рука не зрозуміла відразу, чому більше «не чути». Це як зав’язати рот ненадовго — образливо й тихо.

Далі — «людська» лінія. Вона стала помітною тоді, коли вони почали бачити не «болото», а «роботу»: зрізаний років десять тому кущ ліщини під правильним кутом, камінь, що лежить не так, як падає звичайно, а як його поклали, щоб не котився. Люди тут ходили. Можливо, не наші. Можливо, давно. Але сам факт давав сили: чужа нога теж робить добру роботу, коли йде правильно.

— Слід, — кинув тихо Юрко, показавши жердиною на тонку риску в моху. — Не вчорашній. Давній. Але правильний.

— І це добре, — відгукнувся Сокол. — Давні сліди сором’язливі — вони ведуть своєю правдою, не чужою хитрістю.

Коли під ногами забринів інший камінь — густий, глухий, — Лада зупинилася:

— Чуєте? Це не «спів». Це «серце». Старий перепад. Річка тут розбивала берег і відходила. Під ним може бути «сухий язик».

Вони зняли взуття — й пішли босоніж, щоб нога говорила із землею без перекладача. Камінь повів їх поволі у правий бік, під ясен. Там, поміж двома старими корчами, лежала смуга землі, як спина великої риби, що вийшла грітися в сонці. «Язик».