Глава 58 — Болотом і мовчанням

Туман прийшов раніше за плескіт води. Він стелився низько, не як покривало, а як стара вовняна ковдра: місцями в дірках, місцями — надто щільно. Багно дихало рівно, без поспіху. Лише очерет час від часу шелеснув, ніби хтось непевно переступив із кочки на кочку.

— Раз зникли всі троє, значить, помилився не один, — сказав Сокол. — Помилка в місці або в часі.

— Або — в чужій руці, яка виправила їхню, — відгукнувся Тарас.

Загін стояв клином під низькими вільхами: Сокол, Остап, Юрко, Іван, двоє північних — похмурий Кай і мовчазна дівчина на ім’я Лада, яка ходила болотом так, ніби виросла на купині. З ними — тонкий драницевий настил, мотузки з вузлами через два лікті, дві жердини-щупи, полотняні мішки з сухим трутом і три легкі носилки — порожні. Порожні носилки завжди важать найбільше.

Зниклі — Марко, Левко й Богдась — мали повернутися вчора до заходу. Останній сигнал — «раз—довго—раз» — мигнув із Осового Ока, глибокої плями серед моху, після чого світло, мов ковток, зникло. Варта чекала, доки зір не болітиме від порожнечі. Не прийшли.

— Йдемо «крок-мовчання», — тихо сказав Сокол. — Нога — на кочку, рука — на жердину, око — на край. Якщо почув «цмок» — це не жаба, це болото ковтає повітря під твоєю ногою. Стій. Далі — тільки по чужій жердині.

— Слова — пізніше, — додав Тарас. — Зараз — очі.

Вони вв’язалися в млак — не дорогою, потрібною всім, а стежкою, яку знали троє з десятка. Болото одразу стало чужим світом: земля перестала бути твердою, вода — прозорою, повітря — рухомим. Усе було повільним і липким. Кожен звук множився тричі: спершу поруч, потім трохи далі, тоді — зовсім в іншому місці. Болото жило своїм слухом.

Перший знак побачила Лада. Суха стеблина осоки, перетягнута тонкою білою ниткою, під кутом до доріжки. Її зав’язували під час розвідки так, щоб чужий прийняв за випадковість, а «свій» — прочитав напрямок. Вузол — у Марковому стилі: один виток наверх, другий — на прихованому боці. Живий ішов тут учора.

— Далі буде кочкар, потім — «дихало», — пригадував уголос Остап, показуючи жердиною в бік темнішої плями. — Марко завжди перевіряє «дихала» ножем. Якщо обріз, значить, не наш.

Дихала — це тонкі «ротики» під килимом моху, де виходить газ. Якщо ними підсвітити — побачиш бліде полум’я, як у хворої свічки. Якщо над ними стати — можна піти в землю. Там було тихо. Ніж не торкався краю. Це не пастка — природний хід води.

— Вони не загинуть на рівному, — прошепотів Юрко, глибше насунувши на лоба полотняну шапку. — Марко завжди…

— Завжди — доки вперше не сталося інакше, — урвав Сокол м’яко, але твердо. — Дивись.

На третій сотні кроків з’явився запах. Не сильний, радше натяк: кислий дух болотяного газу з чимось чужим — смолою? У нашій смолі — більше печі, у їхній — пригар. Тут тягло пригаром.

— Чужі були, — сказав Кай коротко.

— Або робили так, щоби ми так подумали, — відповів Тарас. — Болото любить чужі думки.

Звідси дорога розчахнулась. Пряма — на Осине Око, звична для розвідників. Ліва — на «Глуху Гирлу», куди не ходили вже з осені: там кочки сиділи глибше, ніж хотілося навіть ворогам. На розтилі — тріски від очеретяного стебла, переламаного під прямим кутом. Це був наш знак «поворот з примусом»: коли не йдеш — тебе поведуть.

— Їх перегнали ліворуч, — підбив підсумок Сокол. — Питання — хто і чим.

Відповідь прийшла за десять кроків. Жовта латка моху, кольором як висохла трава, провалилася під жердиною, і з-під неї виліз звук — «буль». Лада миттю кинулася на коліна й підсадила жердину вище, щоб зберегти опору для наступного. У бруді щось блиснуло металом — зуб клацнув, але не дійшов, бо кінець пастки намерз до мокрої кори. Сталева петля, схована під мохом, чекає на кісточку.

— Людолови, — шепнув Остап. — На болоті, як на ярмарку.

— Добре, що мерзне, — сказав Іван. — Рукавіці товщі за їхню тонку сталь.

— Ні, — заперечив Сокол. — Добре, що ти дивишся під ноги.

Вони позначили пастку тонкою смичкою з вільхи — для себе, не для чужих — і пішли далі. Болото ледь-ледь втримувало вагу — якби не жердини та мотузки, кожен другий крок був би останнім. У такі хвилини навіть думати треба повільно, щоб не перевищувати швидкість моху.

Перша людина лежала там, де кінець «Глухої Гирли» торкався більш твердого «острівця» з білої осоки. Лежала неправильно — обличчям униз, руками вбік, ніби хтось її кинув так, аби було швидше. На плечі — замерзла кров, але її не було видно: болото забирає кольори.

— Богдась, — пробурмотів Юрко, й голос у нього здригнувся, угрузаючи в груди.

— Не перевертай, — спинив Тарас. — Спершу — навколо.

Сокол повів жердиною легесенько, мов диригент. Краплі повисли і не впали — повітря тут було густішим, ніж будь-де. За ліктем Богдася була ще одна пастка — не металева, хитріша: тонкий каркас із лозин, який під власною вагою розчахнувся лише наполовину. Хто торкнеться — зрушить друге крило.

— Чіпали його після падіння, — сказав Кай. — Шукали щось.

— Мапу, — сказала Лада і глянула на Тараса. Вона вміла говорити двома словами й потрапляти в ціль.

— Добре, що наша мапа — у голові, — сухо відповів він.

Вони зняли пастку з-під ліктя, окреслили навколо твердий квадрат із жердин, ухопили Богдася під пахви й тягли до «острівця». Болото буркнуло, але відпустило — не з любові, з байдужості. Мертве — болоту байдуже. Живе — цікавить.

— Дихав? — пошепки спитав Остап, хоч відповідь була ясна.

— Холодний, але стиски на пальцях свіжі, — відповіла Ганна в голові кожного. Її тут не було, але всі знали, що вона сказала б. — Плат, вода й тепло. Всім троє.

— Це один, — тихо мовив Тарас. — Двоє ще попереду.

Другого знайшли за запахом. Не смоли, не крові — мокрої шкіри. Шкіра так пахне, коли довго торкаєшся сирої кори. На вузькому переході між купинами лежала Левкова торба. Усередині — нічого, крім двох сухих берестяних смужок, перев’язаних ниткою. На одній — карлючки Левкової руки: «л / д». Ліс/дихало. На другій — «р». Рудобор? Ріг? Ріка? Позначки були для своїх — чужим вони б нічого не сказали.