Глава 57 — Зняття облоги з Мостового

Мостове лежало на вигині ріки, наче човен, що намертво вріс у берег. Село зрослося з переправою: три давні палі, вбиті ще дідами, витримали стільки весняних вод, що їх прозвали «трьома колінами». Коли Рудобор притиснув яр і став на пагорбі, люди в Мостовому не кинулися врозтіч. Вони зачинили двері внутрішніми клямками, поставили на причалах бочки з мокрою глиною, взялися за луки і вичікували. Їм бракувало не сміливості — часу.

Дві куплені вчора хвилини у броду — лемішем, жорном і сіллю — сьогодні розрослися в годину тихого руху. Що таке година? Для війни — прірва, для життя — подих. Тарас розгорнув її саме так: як подих, що входить рівно і віддає крові силу.

— Працюємо не криком, — сказав він на ранковій нараді під грабом, де земля тверда і корені видно, як жилля на руці. — Працюємо тактом. Дорога до Мостового — яр, луговий обхід і старий плетений міст через протоку під осокою. Ми підемо трьома нитками і втримаємо кожну — так, щоб зійшлися вчасно.

Він показав пальцем на піску просту схему: три риски сходилися у «три коліна». Сокол мав вести лугом — мовчазною низиною, де трава пригинається, але не шурхотить. Остап — яром, де кожна купина знає його крок. Сам Тарас ішов стежкою, яку йому вчора «подарував» Даж: через протоку з розхристаним плетеним мостом, що тримався на совісті, а не на лозі. Роман із двома хлопцями мав прикрити відхід і рознесений вітром сигнал. Ганна залишалася при обозі й при поранених — але її слово «тримай» кожен узяв з собою, як ремінець під коліном.

— Раз — довго — раз, — нагадав Сокол. — І ніяких дзеркал. Сьогодні ми — очі одне одному.

Гнат подав кожному по короткому залізному кілку — «рибу» — з насічкою посередині. Їх забивають у ґрунт, щоб «мати за що зупинити крок». У бою такі кілки тримають стрій не гірше за прапор.

— Стане в руках — не випускай, — буркнув він, ніби дорікав залізу за майбутні гріхи людей.

Луг прийняв Сокола, як вода приймає камінь, що знає своє русло. Він кинув дві «риби» у вузькі місця між кротовинами — там, де рука має «пам’ять зупинки». Його десятка — хлопці із Синєбора й двоє з прибулих — ішли низько, плечі рухалися, як у косарів: коротко, рівно. Попереду — дві дівчини з Мостового; вони ще вчора вночі вибралися крізь очерет і вивчили на власній шкірі — де вода «по кісточку», а де «провалює».

— Там, — шепнула старша, показавши на стирчак очерету, що ледве помітно похитувався проти вітру. — Пастка-верша. Хто піде прямо — візьме петлю на литку.

Сокол поставив «рибину» в півкроці лівіше — так, щоб його людей повело безпечним «вигином». Він любив вигини: прямі лінії на війні мають погану славу — ними йдуть ті, на кого чекають.

У цей час Остап у яру замітив перший знак Турі — засмічену борозну з крихтою вугілля. Туря любив повторюваність — звичка видавала його навіть там, де він міняв людей. Остап провів по борозні пальцем, понюхав — свіжий запах, але вугілля старе. Значить, «суддя» працює по пам’яті, а не по відчуттю.

— Добре, — прошепотів він своєму другові Іванові. — Якщо суддя на пам’яті, ми на тиші. Дай камінець. — Вони переклали кілька дрібних каменів з місця на місце — так, щоб «зайва нога» шукала опори там, де її нема. Робота на крок раніше — улюблена робота Остапа.

А Тарас, наближаючись до плетеного мосту, побачив те, що йому вчора впав у долоню Дажевий натяк: на першому пруті моста лежала коротка гостра тріска, втиснута у лозу так, що видно її лише знизу. Її лишають ті, хто «не хоче наступного разу забути заглянути під плетінь». Тарас торкнув тріску і пасом трави зсунув її в воду. Міст застукотів тихо, як зуби у змоклого собаки, — але затих. Він присів, пропустив двох своїх — Іллю і Юрка — і останнім ступив на плетінь. Під ногами грало мокре дерево, але гра було розміреною. Коли вони ступили на протилежний берег, над лугом ледь видимою ниткою пройшов умовний жест — рука Сокола шугнула й завмерла вгорі: готовність.

Мостове всередині трималося. Чорні криниці прикриті кришками, діти — в сінях чи на печах, а старі — під стінами, де менше протягів. На дворі у Панька, місцевого ткача, вже другу добу варився на малому вогні густий «стояк» — юшка, що не кипить, але тримає силу. Варта селянська сиділа в хатинці біля першого «коліна», а через одвірок видно було пагорб ворогів: списи на вітрі ніжилися, як трави.

— Були б наші з нами, — прошепотіла одна з жінок, упізнавши в далекій постаті «свого», — та не пустили. «Тримайте вулицю», кажуть. Тримаємо.

Їхній староста, низенький, але плечистий Марко, міцніше стиснув в руках палицю з насіченою руків’ям — подарунок Гната. Він не мав меча, але мав руку, яка потрібна мечам. Це, зрештою, важливіше.

— Сьогодні прийдуть, — сказав він так, наче це всім уже було відомо. — Сьогодні ми зіграємо «воду без броду». Тримайтеся. Пам’ятайте: наш міст — не їхній. Наш міст тримається не лозою — кістками.

Туря сидів на пагорбі непорухомо. Дим його вогнища йшов рівно. Суддя, похилившись, кресав на дощечці «пів і двічі», але сам дивився не в знаки — в очі сотникам. Даж стояв нижче. Його люди робили вигляд, що ремонтують постоли: накладали сирицю, натягали, лаялись. Насправді кожен з них тримав у тілі пам’ять: «крок убік, якщо почуєш раз—довго—раз». Півкруг розмістився біля возів з провіантом — він знав, що сьогодні «перша хвиля» не піде як слід. Його робота — притримати гурт і не дати комусь умисно «впасти вперед».

— Сьогодні він спробує мостом, — мовив Півкруг до Дажа, ніби мимохідь. — Його люди не люблять воду.

— Воду любить лоза, — відповів Даж. — А лоза — не любить вогню. — Він подивився вниз, на протоку з плетеним мостом, і згадав, як учора тримав у руках теплий леміш. Не цілував, але торкався, як чоловік, що пізнав речі за суттю.

— Коли він скаже «вперед», — додав Півкруг, — я скажу своїм «уперед — не першим». Хай поспішіть ті, хто любить перше місце.

— Ми станемо рівно, — сухо.

— Рівно, — кивнув Півкруг. — Бо рівно — це найважчий спосіб стояти.