Глава 56 — Купити тишу

Горн Гната дихав рівно, без іскр — той режим, коли залізо слухає уважніше за людей. У кузні зібралося вузьке коло: Тарас, Ганна, Сокол, Гнат, Остап, Роман-купець і ще двоє десятників. На столі — не карти, не шаблони. Три мішки солі у полотні, три короткі рала з новими лемехами і зв’язка берестяних стрічок, на яких нічого не було написано. Порожні.

— Не срібло? — перепитав Остап, обмацуючи ребро лемеша.

— Сіль і залізо ходять далі за срібло, — відповів Гнат. — Срібло любить темряву й чужу руку. Леміш — день і власний двір.

— Ми не купуємо людей, — додала Ганна. — Ми купуємо час. А час дорожчий за монету.

Роман перебирав у пальцях вузлик мотуззя, на якому були зав’язані три різні вузли: прямий, ткацький і морський. Він і приніс звістку: серед рудоборських сотників є двоє, у кого кісточки пальців чорніші за шию — значить, уміють не лише тримати спис, а й тягнути плуга. А той, хто має пам’ять плуга, рідко йде в першу лаву заради чужої слави. Їх звали Сотник Півкруг і Сотник Даж. Про третього, Сотника Туря, Роман говорив коротше: «Цей стоїть на честі, що її йому написали — не на тій, що він сам собі викував».

— Вони не продажні, — підсумував Тарас. — Вони втомлені. Різниця — як між мокрим і гнилим: перше сушиться, друге — ні.

У горні коротко дзвякнув ковальський клин — Гнат наче поставив крапку під словами. Сокол підсунув на стіл мапу броду, просту, як полиця: ріка, дві верби, розлив, вузький гін, де вода не по пояс, а по коліно, і «їхній» табір на підвищенні. Під самим підвищенням — площадка, оголений глей: рівне, мов підмосток.

— Тут вони робитимуть перепочинок перед рушенням на рівнину, — тихо мовив Сокол. — Тут і говоритимемо. Не сьогодні. Завтра вночі.

— Роман піде першим, — вирішив Тарас. — Він принесе не листа — правило. Три правила. Перше: ми не чіпаємо їхніх селян, якщо їхні воїни не підуть на наші хати. Друге: на наш сигнал «раз—довго—раз» їхня сотня робить крок убік, «запізнюється», «ламається колесо». Третє: ми віддаємо лемеші й сіль не наперед, а частинами: перше — за мовчання, друге — за крок убік, третє — за брак крові. Хто візьме — той підпише власними плечима.

— А якщо продадуть нас? — запитав один із десятників.

— Тоді прийдуть не вони, — спокійно відповів Сокол. — Прийде Туря. А ми на Турю маємо інший ключ.

— Який? — не втримався Гнат.

— Його власні люди, — коротко. — Він тримається на страху. Ми зробимо щілину — і страх витече. Страх любить бігти перший.

Ганна підняла одну з порожніх берестяних стрічок.

— Порожні? — кивнула на Тараса.

— Порожні. Слово даватимемо ротом, не рукою. Щоб не було що показувати на чужому суді.

Надвечір Роман вирушив. Їх було троє: він сам із візком, навантаженим ніби звичайним крамом (мотузки, полотняні торбини, дзбанки), поруч — Сокол, що йшов «без імені», з низько натягнутим каптуром, і юнак-варовий, у якого, крім очей, усе видавало «найми» — ніхто не підозрюватиме.

На краю верболозу Роман зупинився й ніби поправляв збрую. Насправді діставав із-під дошки крихітне дзеркальце — не жовту рамку Гната, інше: кругле, затерте, з тонкою подряпиною на краєчку. Він підняв його до небес лише на мить. Відповідь прийшла не світлом — шелестом: зліва злягла птаха, так, наче її доторкнулися пальцем. Сигнал від Півкруга.

— Ідуть, — прошепотів Роман, не повертаючись.

Півкруг виринув з лози не як воїн — як селянин: плечі широкі, обличчя рілля, руки — мозолі. Спис при ньому був, але нижче, ніж у бойового. За ним двоє: старший воїн із шрамом через вухо і хлопчина, якому ще по руках пахло димом від печі.

— Купець, — сказав Півкруг, без «ти» і «ви». — Голос у тебе не бреше. Що приніс?

— Не приніс — принісся, — виправив Роман і розповів «правила». Без прошень і погроз. Спокійно, як на торзі, де кожне слово прицвяховується вагою товару. Сокол мовчав, стояв так, щоб бути тінню, не більше. Він дивився на пальці Півкруга — на нігті, у які забивається земля, коли викопуєш кілок, і на кісточку, де лишається біла смужка від шнура віжок. Це були важливіші докази, ніж печатка.

— Третина солі — сьогодні? — перепитав Півкруг.

— Ні, — твердо відповів Роман. — Сіль не ходить наперед. Бо якщо вона піде вперед, ми підемо назад. Перший мішок — за те, що у вашому стані сьогодні вночі буде спокій. Без лишніх очей. Другий — коли побачимо крок убік у перший день великого шикування. Третій — коли не буде пожежі там, де живуть наші діти. Не склад — хата.

Півкруг подивився в землю й довго мовчав. Нарешті підняв очі.

— Мене звуть не так, як ти сказав. Але хай буде твоя мова. — Він ковтнув і мовив тихо, майже непомітно для чужого вуха: — Я пам’ятаю, як горіла наша клуня, коли князь «робив порядок». Відтоді я не люблю чужих порядків. Я зроблю крок убік, якщо не буде ножа в спину моїм. Якщо буде — я стану там, де стояв. Тільки знай: Туря чує страх. Його не купиш лемешем. Його можна лише обманути.

— Обманемо не його — його страх, — сказав Сокол першим словом за весь час. — На світанку поставиш своїх на низькому місці. Там туман тримається. Тоді страх шукатиме очима — і не знайде.

— А Даж? — спитав Півкруг.

— Буде завтра. Його люди голодніші за твої. Йому леміш потрібен не для поля — для хати, щоб не розвалювалася. Він мерз на горах дві зими. Мерзлі люблять вогонь, але не люблять горіти.

Півкруг кивнув.

— Я прийду по перший мішок опівночі. Не сам. І не з Турею.

— Прийдеш один, — відрубав Роман. — Ми не віддаємо сіль людям, яких не знаємо. Навіть тим, кого знаємо — не віддаємо, якщо вони приходять не самі.

Півкруг посміхнувся кутиком рота: так усміхаються ті, хто цінує не сам товар, а твердість торгу.

— Добре.

Він щез у лозі так само беззвучно. Сокол випростався.

— Один є, — тихо. — З Дажем буде складніше.

— З Дажем підемо не в лозу, — сказав Роман. — З Дажем підемо до глини.

«Глина» була місцем, яке знали всі, хто бодай раз робив табір біля броду: суха стінка з порепаною землею — ровесниця кожній війні на цій річці. Там було затишно для чужих розмов і небезпечно для тих, хто думав, що слово — це вуса на обличчі: прикрасити й забути. Тарас прийшов сам, без Сокола і без Романа. Він узяв із собою тільки один леміш — ледве теплий, щойно із кузні, щоб на ньому ще пахло Гнатовим жаром. І мішок солі — не великий, рівно стільки, скільки важить перша домовленість.