Глава 55 - Підготовка до великої битви

Світанок цього дня прийшов не сонцем, а мірою. Село прокинулося, як кузня перед великою плавкою: кожен знав свою полицю, свій інструмент, свою чергу біля жару. Після ради союзників у Синєборі не залишилося порожніх рук — лише руки, що чекали команди.

Тарас вийшов на двір ще до того, як за вежами знялися сигнали «раз—довго—раз». На призьбі вже сиділа Ганна: в хустці, з дошкою для списків на колінах і вугільцем у пальцях, що швидко чорніли від роботи.

— По дворах обхід зробила, — сказала без привітань: час привітанням закінчився напередодні. — Води у діжках — повно, запас сухарів — на три дні, смоли — п’ять відер, полотна — шість сувоїв, шпиці для перев’язок — сорок дві. Окремо: списки дітей і старих — хто лишається біля печей, хто йде в Сухий Яр.

— Добре, — кивнув Тарас. — Сьогодні будемо переганяти з таємного табору у Верхньому Бору гарнізонні луки й два міхи зі стрілами. Юрка — до мене, Гната — на браму, Сокола — на правий фланг. Північних — до Остапа, хай учать наших тримати щит стіною, а не дошкою.

По двору ковзнула котяча тінь — та, що з першого дня любила сидіти на межі й дивитись у бік ріки. Кішка зупинилась, звела вуха й заніміла. Тарас на хвильку теж завмер: вітром із долини тягнуло мокрим пруттям і вуглинками — запах табору супротивника, що розгорявся. Ворог не ховався. І це добре: тих, хто не ховається, легше читати.

У кузні Гнат стояв по пояс у парі. За ніч він перекував сім кос у нагайні списи, три бляхи в щоки до щитів, а ще — зробив те, що просив Тарас: п’ять довгих гаків із закаленої криці. «Для мосту», — сказав учора Тарас, і Гнат не став питати. Сьогодні питання — це розкіш.

— Брама витримає? — спитав Тарас, міряючи оком деревину.

— Витримає, якщо люди за нею стоятимуть рівно, — відказав коваль. Втер рукавом піт. — Розкосини підбив, засуви не клинять. Але якщо підкотять таран — будемо працювати прокладками. Я приготував клини: заб’ємо навзустріч, розсіємо силу.

— А дзеркала?

— Поставив на дві крайні хати, як ти казав: у «незручному» куті, щоб чужа рука не дотяглася. Сигнал «раз—довго—раз» відпрацьований із вежами. Хлопці не плутають, вже чути по тиші.

— Добре, — повторив Тарас, і це «добре» в нього звучало як відбиток печатки: коротко й остаточно.

Юрко прийшов, як завжди, бігцем, але зупинився вже стримано. На плечі — лук, за поясом — ніж, у руках — сувій берести з намальованим берегом. На бересті — помітки Сокола: «глина м’яка», «камінь дзвенить», «корчі низько» — мова тих, хто ходить на животі й дивиться очима води.

— Учора «північні» показали мені їхній крок, — тихо сказав він. — Не швидко, зате рівно: «крок—подих—крок—подих». Як молот Гната. Можемо спробувати на східній стінці.

— Спробуємо сьогодні, — відказав Тарас. — Але пам’ятай: чужий крок — гарний у чужих ногах. Наш хід — наш. Візьмемо їхній тільки як інструмент, а не як правду.

Юрко кивнув, і Тарас помітив, що за ніч у погляді хлопця з’явилася не просто серйозність — тяжкість. Відразу весь рік подорослішав, як дерево, що переросло власну тінь.

На Поворотному хресті зібралися старші, десятники і «північні». Їхній ватажок — бородатий чоловік середніх літ із спокійними очима — назвався Ведою. Він говорив м’яко й дивився на людей без виклику. У нього на щиті було просте клеймо — хвиля і лезо над нею. «Ми прийшли, бо колись наші теж стояли на межі, — сказав минулої ночі. — І знали, що на межі немає чужих». Йому повірили — не за словами, за тим, як він стояв: ні на крок не випереджаючи, ні на крок не відстаючи.

— План, — мовив Тарас. Не пророкуючи, а розкладаючи. — Бій приймемо не під самими воротами, а на підступах до броду. Річка досі повна після повені; дамбу, яку ми заклали вчора вночі, тримають два плоти на гака́х Гната. Сокол знімить сигнальним дзеркалом — і гак підемо різати. Вода піде різко, змиє правий клин. Лівий клин зустрінемо в ярах загати — там уже закладені «вовчі ями» і засипані крихтою з печей, що ріже копита. Щити — стіною, три ряди. Перший — наші, другий — північні, третій — прибулі, у кого рука тверда. Лучники — на гребені валу й дві висотки за верболозом. Смолу не ллємо відразу: чекаємо, доки побачимо їхні драбини та віз-щит.

— Таран? — спитав Гнат.

— Візьмуть. Не дурні. Тому браму не «геройствуємо», — сказав Тарас. — На воротах — твоя трійка, але головна робота не там. Головна — на воді.

— А табір у Сухому Яру? — тихо Ганна. — Жінки, діти?

— Вивели на обвідні стежки вночі, — відповів Сокол. — Ходи позначені «тільки своїм» знаком. Якщо ворог піде полем — не побачить. Якщо полізе в яр — провалиться в боброві ходи, ми їх учора відкрили. Біля табору залишили тільки стару димарку, щоб здавалось, ніби хтось там варить юшку. Дим — тонкий, лінивий, натякає, спокушає. Хай «підглядальники» тримаються вбік.

Веда притис долонею край свого щита — знак, що зрозумів.

— Наші стануть у другому ряду, — сказав. — Ми тримаємо «засув»: коли перший ряд хитнеться, ми не рухаємось. Хитнеться ще — підтягуємо плечем. І тільки тоді — ламаємо колоду вперед. Ваші хлопці легші — хай просідають і відходять у боки, ми беремо удар на себе. Ще: у нас є дві рогатини для коней. Якщо кинути їх у колію одразу після дамби — вершники підуть у переворот.

— Добре, — відгукнувся Тарас. — І ще: у мене буде малий клин для «розмови». Піду сам попереду. Князь Рудоборський любить показ. Я йому теж покажу. Якщо підійде під біле полотно — поговоримо. Якщо стрілятиме в полотно — знатимемо, що не розуміє мови межі.

Кілька старших невдоволено зашепотіли: «Сам на вістрі…», «нам що — без голови лишитись?» Ганна нічого не сказала, але глянула на нього так, наче легенько відтягла його за рукав — як завжди, коли він на мить забував, що йому є куди повертатися.

— Я піду не для слави, — спокійно мовив Тарас. — А щоб купити нам дві хвилини. Може бути, що ці дві хвилини — і є вся різниця між нами сьогоднішніми і нами завтрашніми.

— Дві хвилини в бою — це ціла пісня, — сказав Веда. — Ми вміємо її співати.