Глава 54 — Рада союзників у Синєборі

Коли останній денний дзвін молота стих у кузні Гната, село ще довго не гасило світла: вікна світилися не для краси, а як знаки — отут є тепло, тут можна спертися плечем. На подвір’ї ковальського двору, де від осені витерто шлях, дим піднімався рівно, і це заспокоювало: рівний дим — рівне слово.

Сьогодні мали говорити всі, хто взяв на себе тяжкість чужих надій: синєборські старші, прибулі, купці з півночі, ватажок північної дружини з двома десятками «льодорізів», що прийшли разом із Соколом, і ще — люди з хуторів, які досі називали себе «під Синєбором», а тепер уперше зважилися вимовити: «разом».

Ганна розставила лави півколом — не ряд за рядом, як у суді, а так, щоб кожен бачив руки сусіда. На столі перед ковадлом поклали миску солі й короткий ковалевий молот: сіль — щоб тримати; залізо — щоб різати там, де треба. Поряд — берестяні мапи: ріка, брід, Довга балка, де ховали секретний табір, і довгий, тонкий штрих — стежка через глибокий лозняк. На бересту Сокол насік дрібні насічки — «куди дивитися вночі».

Першими зайшли синєборські старші — без розмов, із тією мовчазною впертістю, яка собі дорожча за будь-яку промову. Слідом — прибулі: Остап зі шрамами, поруч Настя і син — хлопчина, що вже тягнувся плечима до чоловічого слова. Третіми з’явились північники.

Їхній ватажок Яромир — високий, сухий, з кістлявими зап’ястками і очима, що дивилися не зверху вниз, а на рівні, як у людини, що звикла говорити не на ярмарках, а біля вогню. За Яромиром ішов Ледоріз — ширший у плечах, ніж в отворі дверей, із косою на спині замість меча: на півночі косою не тільки косять. Вони розкуто сняли рукавиці, але зброю не кидали далеко — поклали в метрі від руки. Свої, але не «роззброєні» — така відвертість у Синєборі подобалась.

— Станемо біля ковадла чи навпроти? — спитав Яромир.

— Біля, — відповів Гнат. — Тут слово краще чути.

Останні зайшли купці. Рудобородий хряснув інієм з рукавів і церемонно поставив на стіл лляний мішечок із сіллю — далеко не бідний подарунок, якщо пам’ятати, як пахне голод узимку. Поряд поклав коротку дощечку — нові дорожні зарубки від тесляра, який уже двічі рятував синєборців від помилок.

Тарас став не попереду — збоку, так, щоб бачити всіх і мати під рукою і сіль, і залізо. Сокол зайняв тінь у кутку — звідти все видно не гірше, ніж зверху з вежі.

— Починаймо, — сказав Гнат і легенько вдарив молотом по ковадлу — не грізно, а як сигнал: «слово отут».

— Рада не суд і не торг, — почав Тарас. — Сьогодні ми кладемо форму на межу. Кожен, хто має слово, говорить. Але говоримо по-нашому: коротко, по справі, без «чув, казали». Першими — ті, хто прийшов здаля.

Яромир кивнув і, не сідаючи, ступив півкроку до ковадла.

— Ми прийшли не за срібло, — сказав просто. — Хоч наші люди голод не люблять більше, ніж ваші. Ми прийшли за межу. На півночі межі довгі, але людей мало; тут людей більше, межі коротші. Рудобор повзе, як мох: тихо, а потім — болото під ногами. У нас на півночі мох спалюють вчасно. — Він торкнувся пальцями миски з сіллю. — Я не принесеш вам зими. Приніс очі й спини. Очі бачать — спини тягнуть.

— Якою ціною? — з-під стіни сухо кинув один зі старших хуторян, дід Демко, що вічно боявся чужих стягів: на його дворі ще від прадіда стояв страшок із відщербленою мискою — домовик, який не любив нових звичок.

— Ціною діла, — відповів Яромир і подивився просто. — Ви дасте нам хліб і місце біля вогню. Ми дамо вам час. Час — це дошка, яку кладеш на воду, коли річка в розлив.

— А чи не потопчуть нам ваші люди дорогу? — гмикнув Демко. — Бо чужа нога не знає, де криниця.

— Наші люди сплять у мокрих валянках і їдять солоний лід, коли треба, — спокійно відказав Ледоріз. — Дороги не топчемо. Дороги робимо.

Ганна перевела дихання в ритм слів Яромира: так легше втримати кімнату від крику. Вона знала — зараз заговорить той, хто живе в тінях.

Так і сталося.

— У нас є ще одне слово, — промовив купець Рудобородий і витяг із пазухи складену навпіл грамоту. — Посланець від Князя Рудоборського вчора перехопив наших на тракті. «Хто сховає у себе розбійників зі Синєбору — той ворог ладу. Хто видасть нам двох — Сокола і Тараса, — тому даруємо мир на три зимівлі». — Він поклав бересту на стіл, але пальців не відпустив: ніби боявся, що слово піде в горно і там згорить.

Тиша стала глухою, як у снігу під кроком.

— «Лад», — повторив Гнат так, ніби смакував камінь. — Лад — це коли ковадло рівне. А коли його крутить чужа рука — це вже кайдани.

— У Рудобора є свій голос і своя сіль, — озвався Остап, який краще за всіх у цій кімнаті знав, як міняються обличчя під страхом. — Вони приходять не лише мечем, а й словом. Сьогодні «видати двох», завтра — «послати десяток у підсобу», післязавтра — «зняти наші ворота, бо ми, мовляв, тепер під одним прапором». — Він підвів очі. — Хто з вас хоч раз брав у руки мотуз і зав’язував на ньому петлю — той знає: спершу вона легка.

— Але ми не мотуз, — тихо сказала Ганна. — Ми — полотно. На полотні видно, де воно потовщало і де тонке. Звідти й рветься. Сьогодні наше тонке місце — голод і страх. Завтра — утома. Післязавтра — гордість. Кривда — не тільки ім’я. Кривда — спосіб лізти в душу. — Вона оглянула всіх. — Коли в домі сварка — тінь лізе під поріг.

— Тоді — до справ, — урвав недобру хвилю Тарас. — Сокол?

Сокол вийшов із тіні, кинув на стіл берестяну карту і поклав поперек неї ножа — так, щоб зрозуміли: слова зараз будуть різкі.

— Довга балка, — стукнув ножем. — Тут наш тайник і табір, куди перевели частину запасів, і куди спускаємо тих, хто не може тримати вал. — Другий стук — у місці, де ріка перегинає русло біля Вербового рогу. — Тут у них нова переправа. Ще не справжня, не на вози, але на людей і на малі партії. — Третій стук — ближче до Бродища, яке тут називали Великим. — Тут — їхній язик. Три рази на тиждень, уночі, підходить човен із посланцем. Почерк один і той самий — «пропонуємо лад». Лад їхній ми бачимо: спершу вони розчісують наші межі, потім вимірюють, потім ставлять цифру і далі приходять з лопатами. — Він підвів очі. — У нашому тайнику тихо, але ми не вічні. Хочете тримати табір — треба з’єднати його з рікою, зробити «сухий» прохід, щоб не тільки ми знали, як іти. Хочете вирізати язик — треба взяти човен з живими. Хочете нести слово — треба вирішити, хто його несе і що саме в ньому написано.