Глава 53 — Той, хто повертається

Весна увійшла в Синєбор не раптово, а наполегливо: кожен світанок додавав воді голосу, а землі — запаху. На низинах стояли широкі калюжі з ряскою, і в цих зелених очах неба плавали обірвані тріски, торішні жолуді та відбитки дитячих п’ят, що вчора ганялися за жуками. Ластівки ще не прилетіли, але на жердках уже висіли порожні гнізда, наче застереження: не кидай свого місця, хоч би як трясся світ.

Після повені Синєбор тримався зібрано. Вода в річці спадала, але все ще важко дихала в камишах, і цей подих чувся по ночах — рівний, ніби велетень спить під лугом. Північні дружинники Ярмила стояли в таємному таборі за Сухим Мохом, прикриті березняком і димом від кислої вербової тріски — так дим не піднімався, а розстилався ковдрою. Вони не входили в село: різні мови, різні звички, одна справа — і цього було досить, щоб не плутати меж.

Гнат розтягнув у кузні нові волоки для баркасів — тонкі залізні скоби, що тримали кістяк човна, — і лаявся не з люті, а з любові до міри. Ганна роздала жінкам малі полотняні мішки — «дорога на пів дня»: хліб, сушене м’ясо, ягоди з минулого літа; мішки лежали під лавами поруч із відрами, як тихий наказ: якщо підеш — береш не страх, а хліб. Сокол тримав хлопців на короткому повідку — розвідка йшла не списом, а очима; Юрко, посміхаючись криво, вже не соромився того, що рука в нього іноді тремтить: «Буде тремтіти — тримай міцніше», сказав йому Остап. «Дерево теж тремтить від вітру, але стоїть».

Усе йшло так, ніби світ зміцнювався після гойдалки води, — і саме тому перша стріла видалася нахабством. Вона впала не на вал, не в двір, не в огорожу. Вона впала на стіл у кузні — поряд із куском бруска, на якому Гнат різав зарубки для волоків.

У колодці стріли був затиснений залізний язичок — пряжка з тонким вирізом на краю, таким, що пальцю боляче, а до ока тягнеться, як до великої спокуси. Гнат, заматюкавшись різко й коротко, не доторкнувся — покликав Тараса.

— Чужа робота, — сказав він, коли воєвода зайшов. — Не наші кують таку дрібну підлість. І пахне… — ковалю не потрібні були слова — ніс повів його, як собаку по сліду. — Пахне старим жиром і дубом. Суремна шкіра. Північ? — Він сам відкинув думку. — Ні. Північ вирізає глибше. Це — чужинський лад.

Тарас не взяв пряжки руками — перевернув ножем. На звороті стояла маленька насічка у вигляді розірваного кільця.

Кров підійшла до його обличчя так швидко, що Гнат, який бачив, як Тарас реагує на різне, мимоволі вкоротив крок.

— Знаєш? — лише спитав.

— Знаю, — сказав Тарас неголосно. — І він знає, що я знаю.

Він вийшов у двір, де сонце тільки-но вийняло з вологого повітря жовтувату нитку світла, і покликав Сокола. Той з’явився, як завжди, з тіні, не з дверей.

— «Кривда»? — спитав.

Тарас кивнув.

Ім’я, від якого невидимо змінювалися плечі навіть у тих, хто ніколи не бачив його очей. Радко Кривда. Колись — ватаг у прикордонних загонах одного князівства, потім — наймит у чужих, а тоді — те, чим стають люди без дому й честі, коли знаходять силу та запах крові: притискач на «лад», який міряє людей мотузкою і ріже по відмітках. Саме він колись «наводив порядок» у Вежгороді — так, що від нього втік Остап, притиснувши до грудей сина, а Настя, стискаючи зуби, несла на руках дев’ятимісячну доньку, що не хотіла мовчати. Саме його клеймо — розірване кільце — було на шкіряній петлі, якою колись затягали Тарасову руку, коли той був моложе і дурніше — і виривався не силою, а тільки тим, що зламав обхват обухом молотка, до крові роздерши собі долоню.

— Стріла з висоти. Значить, у нас дерево в полі зору або дах, — сказав Сокол. — Хто був угорі?

— Ніхто, — відповів Гнат. — Дах я тільки-но перекрив. Якщо кидали з дерева — то в лісі, з верхового. Рука — не наша. Наші так «у стіл» не кладуть.

— У стіл — це «в очі», — кинув Тарас. — Вони хочуть не просто страху. Вони хочуть, щоб слово стало чужим. — Він знову подивився на пряжку. — Передай хлопцям: дивитися не на вал і не на ворота. Дивитися на верхів’я. І… — він змовк на мить, ніби зважуючи не фразу, а камінь для кладки. — Постав на Поворотному хресті біле, але вузьке полотнище. Кривда любить «широке». Побачить вузьке — засміється. А нам треба, щоб він сміявся.

— Пастка? — Сокол усміхнувся коротко. — Добре.

До обіду в Синєборі всі вже знали, що «хтось кинув з неба стрілу в Гнатів стіл» — люди перекручують деталі, але ловлять головне. Ганна мовчала довше, ніж звичайно — у неї кожне мовчання мало роботу. Вона обійшла двори, де були прибулі, де жили ті, хто вчора бурчав на «розподіл солі», на «чужі руки в коморі», і залишила в кожній хаті маленьку справу: «зшити дві рукавиці для правші» (навіть якщо в домі всі лівші), «підбити полотно там, де дме в щілину», «перелічити цвяхи на лаві». Це була її зброя: коли руки працюють, язик рідше заздрить.

Вечір приніс перший знак від північного табору: із-за березняка, де тягнувся Сухий Мох, виплив низький звук рогу — не для всіх, для своїх. Ярмило повідомляв, що бачив пил на дорозі, що йшла не з їхнього боку. Хтось прийшов «межою», не по торгу. І на тому пилу був чужий малюнок: криваві розводи від мокрого сукна.

— Він веде з собою не військо, — сказав Тарас. — Він веде з собою видовище. Він любить, щоб його ненавиділи. Тоді він відчуває себе живим.

— Ми не театр, — буркнув Гнат. — У нас ковадло. На ньому не грають.

— На ковадлі теж іноді грають, — усміхнулася Ганна, не з теплом, а з розумінням. — Тільки мелодія там коротка і важка.

Вночі вартові змінили такт — короткі кола близько, довгі — далі; на вежах тримали мокрі ганчірки, щоб вогонь не злизав дерево від іскри; на дахи винесли миски з водою — «вуха»: у тихій ночі чути, як падає в них крапля. Коли перші зорі погасли в тумані над рікою, на Поворотному хресті вже висіло вузьке полотно — не прапор, ні, а, радше, порожня сторінка, на якій хтось збирався писати.

Він прийшов під світанок, щоб і його тінь (його тінь — слово, яке не раз намагалися викинути з нашої мови, але живе) лягла довше, ніж його рука. Прийшов не сам: попереду — п’ятеро, за ними — десять, далі — ще. Не лавою — ниткою, яку можна згорнути в клубок і кинути, якщо треба. На ньому — не «ладне» вбрання воєводи, а короткий темний плащ із грубої вовни; під ним — шкіра; на поясі — ножі, які носять ті, хто не попереджає, що йде в гості. На лівій щоці — рубець, тонкий, як різьба, але довший, ніж пам’ять багатьох у Синєборі. Очі — не чорні, не сірі; вони мали той колір, який мають річкові ями навесні: темний, але не глибокий, просто втомлений від чужих відбитків.