Глава 52 — Розгром обозу

Ніч на Синєбор опустилася важкою ковдрою. Хмари закривали місяць, і темрява здавалася живою — ніби вона сама спускалася з пагорбів, підповзала до частоколу, вдивлялася в кожну шпарину. Лише багаття на валах і зрідка спалахи каганців у вікнах давали відчуття, що світ ще не зовсім занурився у чорну безодню.

Тарас не спав. Він сидів біля брами, тримаючи руку на древку списа. У голові не вкладалося: після повені, після того, як вода змила частину полів і доріг, ворог не зник, не відступив. Навпаки — вони наче чекали саме цього моменту. Слабкість Синєбора ставала для Рудобора найкращим знаком до удару.

— Вони готують обоз, — прошепотів Сокол, підійшовши з тіні. — Там, за лісом. Бачив вогні. Не менше двох десятків возів. Сіль, хліб, реманент. І охорона. Багато охорони.

Тарас підвів голову. В його очах загорівся холодний вогонь.

— Якщо заберуть, ми залишимось без весняного торгу. Якщо зламаємо обоз — у нас буде зброя, їжа, а головне — віра. Люди повинні побачити, що ворога можна бити не лише під валом.

Остап, який стояв поруч, стиснув кулак.

— Скільки візьмемо? П’ятдесят людей потягнемо?

— Ні, — заперечив Сокол. — Багато — шум. Нам потрібна тиша й швидкість. П’ятнадцять — двадцять. Кожен знає своє місце.

Тарас кивнув.

— Добре. Хлопці повинні знати: це не просто напад. Це знак. Якщо впораємося — про нас говоритиме вся округа. Якщо провалимося — вони прийдуть до наших воріт уже завтра.

Глухий вітер пробіг уздовж частоколу. Ганна, яка принесла на браму вузол із сухарями й воду в бурдюку, подивилася на чоловіка. Її очі були тривожні, але слова — прості:

— Повертайся. Ти потрібен не тільки їм.

Тарас торкнувся її руки — коротко, наче клятву дав. Потім підвівся, глянув на Сокола й Остапа.

— Готуйте людей. Сьогодні вночі ми підемо по їхню силу.Ніч була густа, наче сама змова. П’ятнадцять обраних рухались слідом за Соколом — без слова, лише зітханням вітру й хрустом мерзлого моху під ногами. Кожен знав: якщо гавкне собака в обозі, якщо загримить метал, якщо хто оступиться й зачепить галузку — усе пропало.

Вони обрали місце ще вдень: вузький яр, крізь який ворог мав тягнути вози. З одного боку — болото, з іншого — круча. Саме тут деревина валу не потрібна, бо сама земля ставала муром.

Тарас ішов у середині загону. Його серце билося рівно, але в голові вже чувся дзвін битви, якого ще не було. У темряві блиснула рука Остапа: знак, що попереду. Всі притиснулись до землі.

І тоді вони почули: спершу тихий гуркіт коліс, потім іржання коней, потім людські голоси. Обоз ішов повільно — колеса застрягали у вологій землі, люди кляли під ніс. Передові воїни світили смолоскипами, освітлюючи собі шлях.

— Зараз, — прошепотів Сокол, коли перші вози увійшли до яру. — Ще трохи…

І в ту мить, коли половина обозу вже була в пастці, Сокол свиснув — різко, коротко. З темряви впали колоди, що їх заздалегідь підперли клинами. Дорога зімкнулась перед ворогом і за їхніми спинами. Коні заржали, люди закричали.

— За мною! — вигукнув Тарас.

Стріли з обох схилів впали на ворожих вартових. Двоє впали одразу, інші закрилися щитами. Але в тісному яру щити мало допомагали. Синєборці били згори, наче сама земля вистрілювала проти Рудобора.

Остап кинувся першим на ворога, що тримав смолоскип. Його ніж блиснув, і темрява знову поглинула світло. Вогонь згас, залишивши обоз у майже повній пітьмі. Тепер у яру панувала їхня ніч.

— Рубай колеса! — наказав Тарас.

Глухий тріск пішов уздовж ряду. Сокири й ножі розтинали деревину, спиці сипалися в грязюку. Кожен віз ставав непорушним, перетворюючись із трофея на пастку для тих, хто його вів.

Рудоборці кинулися в наступ. Але вузький прохід не дозволяв виставити більше ніж трьох воїнів поруч. А проти них падали стріли з обох боків, сипалася земля, летіло каміння. Синєборські хлопці працювали мовчки, як косарі на лузі: удар — крок назад, удар — ще крок.

У темряві чути було, як хтось із ворогів закричав:

— Засідка! Це пастка!

Але слова вже нічого не міняли.Рудоборці, зрозумівши, що в пастці, рвалися вперед із люттю, але вузький яр стискав їх, мов кліщі. Крики, стукіт металу об метал, іржання коней, що рвалися з ярма, — усе злилося в один хаос.

Синєборці били зверху, не витрачаючи сили даремно: кожен удар — точний, кожна стріла — у плоть чи щит. Сокол вів своїх так, як колись вовк веде зграю: короткими сигналами, без зайвих слів. Його стріла знайшла ворожого командира, який кричав накази. Той впав, і ряди ворога хитнулися.

— Тисни! — гаркнув Тарас.

Він сам зіскочив униз, туди, де ворог ще тримався, і його молот ударив у шолом так, що звук розлетівся луною. Поруч Остап прикрив його плечем, відбиваючи списа. Юрко встиг підпалити воза з діжками сала — полум’я перекинулося на солому, й у яру запахло горілим жиром. Коні зірвалися, тягнучи вози вбік, давлячи власних.

— Візьміть прапор! — гукнув Сокол, побачивши, як на одному возі тремтів червоний стяг Рудобора.

Хлопець на ім’я Левко, ще зелений, але спритний, кинувся вперед. Він ухопив древко, і коли ворог намагався вирвати його назад, Левко впав, але не відпустив. Тарас ударив по тому воїну, й Левко, піднявшись, уже тримав прапор у руках. Тріумфальний крик прокотився поміж синєборців.

Рудоборці почали відступати, але дороги вже не було: колоди й палаючі вози загородили вихід. Хтось кидав зброю й падав навколішки. Хтось пробував прорватися в болото — й тонув у багні. Синєборці брали полонених, але більшість ворогів лишалися під возами чи в болоті.

Нарешті все стихло. Лише потріскувало полум’я та стогнали поранені. Сокол зійшов униз і глянув на Тараса.

— Це перемога, — сказав він. — Але не кінець.

Тарас кивнув. Його руки ще тремтіли від ударів, а в очах світилися відблиски вогню.

— Перемога тільки тоді має сенс, коли ми встигнемо вивезти все це до світанку. Бо на світанку їх буде втричі більше.