Глава 51 — Весняна повінь

Весна не прийшла — увалилася. Спершу — тривало й ніби чемно: ночами підмерзало, вдень з даху падали пусті краплі, що навіть не встигали стати водою. А потім, за один день, ріка наче згадала своє ім’я й знялася — хряпнула кригою в береги, вкусила її й попливла з шматками брудного скла. Лід задзвенів і полетів низом, торохкотячи, як чужі вози по каменю. З лісу тягнуло запахом мокрої кори та торішнього листя, що нарешті перестало прикидатися землею.

Синєбор слухав цю роботу води, як коваль слухає горно: тут не поспішиш і не спиниш — тільки скористаєшся. На валу стояли вартові, у дворі Гната парував дьоготь, біля Поворотного хреста сушили плетені коші — їх латали з вербового лика, обмазували глиною й начиняли каменем. Не для краси: ці коші стануть «водяними кулаками», коли їх пустять із верхньої греблі на переправу Рудобора.

Таємний табір у болотах — той, що взимку тримав життя на тонкій мотузці — не розвезло: його стояки вкопані в жорству, так що вода лише облизувала їх, як пес, що давно знає смак руки. Там лишили десяток людей і запас: дві діжки сухарів, чотири човни, пару бочок солонини, пакунок стріл. На випадок, якщо доведеться зникати з лиця землі — і з’являтися з води.

Північники — ті, що прийшли взимку з Інгваром, високим, як сосна, — тепер дивилися на синєборську роботу криво, але без сміху. Їм простіше було йти в щит на спис, ніж плести вербові пастки для ріки. Та коли Сокол показав, як в’яжуться перепони й як вода сама робить за тебе удар, Інгвар лише всміхнувся вусом:

— Ваша земля вміє битися без клинка. Добре.

Ранком, коли туман сів на ріку, мов біла вовна, трійка розвідників розчинилася в ньому, як риба в глибині: Сокол, Юрко та північник Стегній — мовчазний, із білими рубцями попід очима. Вони йшли берегом, тримаючи високий очерет між собою та водою, і ловили вологий запах диму: чужий табір курився вище за Бобровий кут.

— Стануть на косі, — прошепотів Сокол. — Там ґрунт твердий і до броду близько.

Юрко недобре посміхнувся — не з бравади, з розуміння: твердий ґрунт — тверда голова для удару.

Під поваленим вербовим коренем вони пролежали півтори години, рахуючи ритм чужого табору. У Рудобора — лад у всьому: сторож змінював сторожа через рівну мить, за кожною зміною йшла миска, за мискою — тихий шепіт, за шепотом — коротке «так». Сокол любив цей лад: чим рівніше — тим легше збити.

— Два плоти готові, — шепнув Стегній. — Мають зводити настил до вечора.

— Не зведуть, — відповів Сокол так само тихо. — Вода сьогодні росте швидше за їхні руки.

Вони повернулися з обліком: де стоять бочки зі смолою, де верстати для клинів, де лежить сухе хмиззя на підпал, де прив’язані плоти й як заведені в затон. Сокол малював це в тілі — не на бересті: «тут — коліно, тут — плечем, тут — подих».

У Синєборі тим часом збирали раду. Без помосту, без довгих слів — у кузні, де стіни тримають слово й жар не дає брехати. Старші хат, десятники, Інгвар із двома своїми, Гнат, Ганна, Остап. На столі — вербова карта ріки: тонкі прутики показували рукави, жмут соломи — броди, камінці — мілини. Поруч — мотузка з вузлами: часи припливу, зняті оком і плечем за три дні.

— Сьогодні вода підніметься на п’ять чвертей, — сказав Тарас і поклав долоню на камінь-брід. — До вечірньої сірості сюди не лізуть. Прийдуть на світанку — коли лід піде весь, а берег ще не вляжеться. Ми маємо ніч.

— Ніч — для ножа, — буркнув Інгвар.

— Для ножа — теж, — кивнув Тарас. — Але спершу — для каменю.

Він розклав план так просто, що й дитина збагнула б: у верхів’ї — тимчасова гребля з кошів і мішків; під нею — дві «кишені», вирізані в березі, набиті колоддям. У момент, коли вся їхня вага потягне вниз, гребля лусне — і вода підхопить колоди з дрібною «бородою» — добірні сучки, підбиті кіллям, — і понесе на рудоборський затон. У ту ж мить човни з підболотного стану вдарять по якорних линвах плотів, а на дальній косі, де вони складали настил, займеться вогонь — не великий, зате вчасний. У вогню буде ім’я: Гнат та двоє хлопців із смоляними кулями.

— Удари мають бути одночасно, — підсумував Тарас. — Вода, вогонь, лезо. І ще — язик. Живий.

— Буде, — тихо сказав Сокол. — У того, що керує плотами, ліве плече нижче. Він тягне не мотуз, а команду. Такий говорить швидше, ніж думає. Нам такого й треба.

— А в селі? — спитала Ганна. — Я тримаю воду й вогонь. Діти в кожухах, двері не на клямку, а на застіб. Жінки — при печах, не при воротах. Якщо покличуть — прийдуть, але не раніше.

— Гаразд, — сказав Тарас. — І ще: дзеркала на двох хатах — раз-довго-раз, коли підемо; двічі-двічі — коли повернемось. До світанку — жодного зайвого світла.

Рада розчинилася в роботу. Інгвар повів своїх до верхів’я — не перечачи більше. Гнат розпалив горно на північному дворі: смоляні кулі треба було зняти з жару в одну мить, щоби вони тримали форму, а не розтікалися, як лихе слово.

Ніч взяла ріку в шори. Тиша вляглася на воду так, що чути було, як плесне риба у вирах. Над Синєбором — темний купол, над рудоборським табором — небо світліше: там вогонь, там щось роблять, там хтось вважає, що може працювати під весною, як під осінню. Весна не любить, коли її не слухають.

Сокол ліг на живіт на краю затону. Обличчя — в мокрій траві, пальці — під корою. Поруч — Юрко: вдихи рівні, хоч плечі горять. Далі — Стегній: він не любив воду, бо виріс у камені, але зараз любив її більше за меч. За їх спинами — двоє з синєборських: один із ножем на довгому держаку, другий із гаком.

— Раз, — шепнув Сокол. — На вдиху.

Вони поповзли в чорну повінь очерету. Рудоборські линви, тугі, як жила на шиї, були внизу, прикручені до двох товстих кілків. Кілки вбивали не тупо — з розумом: з розпіркою на камінь. Соколу це сподобалося: розум ворога — найкраща вчителька для власної руки.

Першу линву Юрко лише «надкусив» ножем, не дорізаючи. Другу Стегній підчепив гаком — і залишив так. Розмірено, мов у кузні: удар — поворот — пауза. Вони не хотіли, щоби плоти зірвались відразу: нехай стоять до великого штовху.