Глава 50 — Прорив ворожої розвідки в центр села

Зима тримала Синєбор не люттю, а вагою. Сніг лежав цілісним лезом по дахах, стіни взялися інеєм, криниці дихали холодним паром, наче груди старого коня. Усередині — тепло печей, прополісний дух з учорашньої пасіки, де Ганна розтоплювала віск і мазь для дітей; зовні — тиша, у якій кожний звук зраджує більше, ніж слово. Після хвороби малеча поволі брала силу, але кашель ще бринів у вузьких двориках, як тонкий дзвінок, що не хоче замовкнути. Вартові ходили частіше, ніж завжди. Сокол змінив сигнали опівдні: «раз — довго — раз» залишився, та паузи стали інакшими — півподиху вкінці, ціла мить на початку. Він казав: «Тінь любить звичку. Ми любимо міру».

До вечора на північному краю вдарив вітер. Не сильний — такий, що зсуває інеєм по жердинах, і час від часу по-лісовому стогне в щілинах брами. Пацани, яких поставили біля дзеркал на двох горищах, нудилися, але не дрімали: Сокол вчив їх рахувати зірки й відстані між хмарами — так час іде швидше. На площі, в кузні, Гнат розклав вугілля тонким шаром: не на силу — на жар. Ковадло стояло, наче круглий камінь у ріці. На ньому — не мечі нині, а клямки, гачки, дрібні цвяхи для додаткових накладок на хвіртки: зрада любить легкі двері.

Тарас обходив колами. Він звик слухати не те, що кажуть, — те, як наставлена лопата до стіни, як тремтить віконна лиштва при вітрі, як звисає відро з криниці: трохи вліво чи трохи вправо. У чужому цьому дрібному, не в словах, з’являється перша неточність.

Неточність прийшла глухим стуком з північної вежі — рівно в той час, коли стікає в грубку остання смола перед ніччю. Раз — довго — раз. І — пауза. Правильна. Друга вежа відповіла тим самим. Вартові на валу перевели подих: «Свої». Ганна, що несла казанок дітям у хатину при кузні, навіть усміхнулася: «Слава Богу, сьогодні хоча б зорі над головою не брешуть». Та за хвилину прийшов другий сигнал — майже правильний. Ледь-ледь коротша остання пауза, ніж домовлено.

Сокол підвів голову, наче пес, що вчує інший крок за дверима.

— Чуєш? — спитав Тарас.

— Чую. Хтось пам’ятає старий такт, — тихо відповів той. — А старий такт знали не тільки наші.

Він махнув малому на ближній горі: «Без відповіді». Вартовий кивнув. На валу стало ще тихіше. Десь у лозі, за рікою, тріснула крига: звук, як короткий сміх. У кузні Гнат приглушив подуви міхів, щоб вогонь не ревів, а дихав.

Вони чекали третього сигналу — він не прийшов. Зате з південного боку, за коморою з зерном, посипалось крихке шкло, і в темряві мелькнула на мить жовта блимавка — якби не знати, подумав би: кіт. Далі — нічого.

— Грають двома руками, — зціпив зуби Сокол. — Лякають там, заходять тут.

— Чи показують, що «заходять», щоб ми побігли, — додав Тарас. — А насправді — б’ють в осердя.

Осердя — площа перед кузнею, криниця, звідки поють усі, і дві хати, де сплять діти. Туди б’є той, хто не хоче ламати вал, а хоче розламати душу.

Варти біля криниці не було — її перенесли на кут хижі, щоб не мерзли вітром. Ляд у криницю був накритий дошками, дошки — поперечними брусками, бруски — двома засувами. На кожному — нова клямка від Гната. Чужа рука її не відчинить тихо. Свої — знатимуть, де не рипить.

Ганна вийшла з казанком і зупинилася. Повітря кололо щоки — як відчуття, що слово не те, хоч і те саме. Вона погладила рукою клямку на дверях кузні — стара звичка. Рука при цьому зачепила поли хустки. І тоді вона побачила: на полотні — темна, ледь помітна смужка смоли. Не їхньої, чужої: запах у неї гіркіший, з каменистою ноткою. Вона глянула на поріг. Там, де вдень просипали пісок, аби не ковзали, тепер був тонкий візерунок — ніби хтось пальцем провів туди-сюди, переплутуючи зернини. «Пробували малювати ключ, — майнула думка. — Не змогли».

З-за кузні пролунав шурхіт, немовби хтось обережно притис рукав до шорсткої стіни. Ганна поставила казанок, опустила руку до відра з водою — не щоб пити. Лід на поверхні тріснув. Хруснуло так голосно, що будь-хто чужий злякався б. Вона підхопила полумисок із попелом, сипнула на поріг — попіл ліг тонко, як мука, що її розтягують долонею. У попелі — слід. Невелика ступня в обмотках. Без підков, без чобота. Той, хто ходить у наших дворах, не взував заліза.

— Сокол! — крикнула вона не голосом, а диханням, як їх вчили у темряві: «с», «к», «л» — одним ковтком.

У відповідь — тихе «тут», від краю хати старої Пріськи. Він уже був, а вона цього не знала. Бо Сокол, як кіт, завжди ближче, ніж здається.

— Під криницю? — шепнула.

— Ні. Не ризикнули. Пішли знизу від комор і шукають середину. Вони хочуть сигнал і воду. Якщо візьмуть дзеркало на горищі й накриють криницю — чужа воля стане нашою водою, — відповів Сокол. — Стій біля печей. Вогонь твій сьогодні — меч.

Поки вони говорили, на південній вежі вартовий відвів очі — на пів подиху — і все пропало б, якби не панна Ярина, котра носила окріп для обливання стріл. Вона вийшла з хусткою на плечах і, проходячи повз комору, побачила на снігу там, де ніколи не ходять — бо там моква — вузьку доріжку, як від тіла, що пересувається низько, під розлогими саньми. Не сліди чобіт, не лапи, не полозки. Людина. На спині або на животі, у шубі, обваляній в багні. Повзла, як звір. І тягла щось вузьке. Драбину? Ні. Ремінь.

Вона кинула відро. Гаряча вода впала на сніг і зашипіла, як змія. Той звук підбіг до вуха Сокола — і він, не дивлячись, кинувся між двох хижок, де хтось невидимий уже торкався віконниці. Звідти пахнуло смолою — і ще чимось дивнішим: сухою рибою, якою натирають мотузи, щоб не брала вода. Ріка — в хаті.

— Не брати в лоб, — прошепотів він одному з хлопців, що вже підіймав ратище. — Розгортаємося кільцем.

Вони «розгорнулися»: один затримався біля комори, другий — став за спиною біля діри в тину, третій — оминув хижу старої Пріськи і став біля печі з зовнішнім рилом. «Кільце» стиснулось і стояло так тихо, що було чути, як від глини на печі відколюється іскра.

Перший чужинець вийшов непевним, але чітким кроком — як кіт, що знає, де поставити лапу так, щоб не зрушити попелу. Обличчя його було замазане сажею, очі — вузькі, спокійні. У руці — не ніж. Короткий гак із дерев’яною рукояткою — таким підчіплюють ляди та зривають засуви. На поясі — тонка мотузка з вузлами. За спиною — мішок, де щось квадратне проступало ребром. Дзеркало?