Глава 49 — Знахідка ліків у старій пасіці

Сніг тієї ночі випав сипкий, пухкий — не той, що ріже обличчя, а той, що ковтає кроки і робить світ тихішим. Від печей ішов рівний дух жару, але в хатах не спалося: над дитячими ліжками сиділи матері й баби, слухали дихання — чи не зіб’ється, чи не піде сухим кроком кашель. Коли кашель домагався горла, у світлиці пахло чебрецем і липовим цвітом, але трави робили вже тільки півсправи — потрібне було щось сильніше, що тримає зсередини, як добрий обруч тримає бочку.

— Мед і прополіс, — сказала Ганна зранку, так, наче назвала імена друзів. — І ще — перга, як дістанемо. Не відкупиш — добудеш. Савчина пасіка ближче до північного бору. Якщо там хоч частина вціліла, витягнемо зиму.

— Савка два літа як зник, — нагадав Гнат, кладучи на стіл короткого ножа із тонким, трохи зігнутим лезом. — Казали: пішов із купцями ночувати — і не вернувся. Пасіка лишилась під доглядом неба.

— Небо — добрий доглядач, коли люди приходять із пошаною, — обізвався Сокол. — Підемо вчотирьох: я, Остап, Юрко і ще один тихий. Без гурту. Пасіка чує кроки.

Тарас подивився на Ганну. Та тільки кивнула: її очі були сухі, але під ними лежали тіні від безсоння, і в тих тінях була впертість — не примха, а ремесло. Діти в Синєборі не мали платити за чужу силу.

— Візьмете полотняні торби, дерев’яні лопатки, малі глиняні горщики, — перелічувала вона, ніби пакувала сина в дорогу. — Вогню роздмухувати не будете — тільки трутовик і сухий м’ятник для диму. Не ламати сот, якщо в них клуб — знімати краєм, як бересту. І мед не гріти, не варити — тільки догріти біля печі, щоб пішов тягучий дух. Прополіс — у мідний казанок з невеликою пригорщею воску — зроблю мазь. Пергу — не руками, а ножем із тупим кінчиком, щоб не розсипати.

— Слухаємось, — кивнув Сокол, у його голосі була усмішка — не для легкості, для згоди: у цьому домі слово жінки не легше за залізо.

Вийшли до світання. Сніг ще не скрипів так голосно, як опівдні, і повітря пахло чимось чистим — ніби з глибини лісу прийшла новина, що тут ще можна жити. Юрко йшов слідом за Соколом, копіюючи кроки; Остап тримав правий край, не давши жодній гілці зачепити рукав; четвертим ішов Роман — не купець сьогодні, а простий носій торби й очей.

— Тихіше, — шепнув Сокол, коли стежка вперлася в темнішу ділянку бору. — Пасіку треба побачити першою.

Пасіка Савки була не з тих, де нивами стоять однакові вулики. Савка любив дерево, як людину любить людину: знав, де в колоді живе звук, де — повітря. У його лісі вулики були — як птахи: одні — у дуплах старих сосен, другі — у лежаках під навісами, треті — у колодах, завислих між двома березами на ремінних перев’язах. Здалеку здавалося, що тут хтось розвішував у повітрі бочівки зі світлом.

Світла не було — була тиша. Тиша, у якій на краях чути було слабкі зимові голоси: коротке «ззз», ледь теплі хвилі під корою. Не мертва пасіка. Спляча.

— Живі, — ледь чутно проказав Остап. — Господар мірою тут був.

Сокол поклав на сніг торбу й став на одне коліно. Він слухав колоду, як пастух слухає дзвіночок: не вухом, тілом. Провів пальцями по пробці-затичці, понюхав. Затичка пахла смолою й сухими травами. У тріщині деревини блиснула медова крихта.

— Почнемо з тих, що вгорі, — шепнув. — Знизу — клуб ближче до льотка, можна потривожити. А зверху знімемо край сотів — там зазвичай перга.

Юрко першим подався до берези з підвішеним вуликом. Руки в нього були легкі, як і треба для цієї роботи. Сокол запалив трутовик — шматочок сухого гриба повиснув у залізному ківші й закурився рівним теплим димом. Не гнав — гладив. Дим пішов у льоток, як колискова. Колода злегка ожила: всередині задрижало, потім заспокоїлося.

— Добрий знак, — прошепотів Роман, і голос його вперше за багато днів не тримав перед собою мідь монет, а тримав теплий хліб.

Юрко обережно зняв кришку. Під нею — соти, темніші там, де старіші, світліші — там, де нові. На краю — смуги перги, як тонкі шари землі на відкосі. Він підсунув тупий ніж і повільно зняв шмат, що пах кислуватим хлібом і травневою пилюкою. Остап тримав під ножем дерев’яний піднос — перга лягала, як сон на дитяче чоло.

— Далі — прополіс, — сказав Сокол. — Його завжди по краях більше.

Прополіс був тут темний, майже чорний, і пах не золотавою солодкістю, а міцною глухою смолою — трави, бруньки, сонце, зсохле до каменю. Сокол ножем підчепив одну смугу, потім другу. Прополіс віддавався неохоче, але слухняно — як старий, що знає, для чого його просять. Склали в глиняний горщик, який Ганна давала з особливою увагою — на горщику був невеликий надщерб на краю, і той надщерб вона попередила тричі: «берегти».

— Мед? — ледь чутно спитав Юрко.

— Мед — найменше, — відповів Остап. — Їм самим треба. Знімемо тільки з підвісних, де край не зайнятий клубом.

Так і зробили. Лопаткою, не ножем, зіскребли тонкий шар, що блищав, як бурштин під водою. У роті у кожного стояв солодкий смак — не від того, що їли, від того, що світ на хвилю нагадав, як він пахне в червні.

— Цей візьмемо цілий, — вказав Сокол на лежак, що стояв осторонь, під навісом з кори. — Бачиш? Вентиляційний льоток закритий прополісом — Савка ставив так, коли пересиджував жорсткі зими. Усередині, певно, сховок.

У лежаку справді була тайниця: під верхньою рамкою, прикритою старою конопляною рядниною, стояли два невеличкі глечики, зав’язані восковою печаткою. На воску — відбиток Савчиної кістяної печатки: пташка з розгорнутими крилами.

— Дух тримається, — шепнув Роман, торкаючись печатки. — Савка знав, що зима буває довшою за календар.

Глечики забрали цілими. Прополіс і пергу — в торби. Мед — у три маленькі глиняні миски з кришками, насухо протерті. Сокол зупинив уже рухом руки, коли Юрко, не втримавшись, хотів різанути ще смугу.

— Досить, — тихо. — Бджола — теж людина у своєму домі. Ми не злодії. Ми попросили в борг — віддамо літом.

Від пасіки вже тягнулося назовні щось інше, ніж на вході: не просто запахи, а відчуття ваги здобутого. І саме тоді з-за глибшої стіни дерев здійнявся звук, зовсім не пасічний — тонке деренчання металу, коротке «клац» і глухе «ух».