Глава 48 — Хвороба серед дітей

Ніч у Синєборі стала коротшою не тому, що зменшилися години — просто кожна хвилина тягнулася так, ніби її тягли по насту двоє втомлених людей. Спершу це був кашель — тонкий, як нитка, що застрягає між зубами. Один двір, другий, третій… До світанку «нитки» з’єдналися у глухий клубок звуків, і той клубок уже не відпускав. Зима тримала село залізним обручем, облога стискала плечі, а тепер ще й хвороба заходила без стуку — так, наче й вона мала свою грамоту на право ходити нашими вулицями.

Ганна не спала майже зовсім. Вона сиділа в тіні печі, коли в сінях скреготіла клямка — і вхідні двері пропускали в дім холод разом з людським шепотом: «Дитя… гаряче… не дихає рівно…» Вона брала глек, рушник, щіпку чебрецю, йшла. Півкроку — рахунок дихання, два — пальці на дитячому зап’ястку. «Раз… два… три…» — не лічба часу; лічба життя, якому треба допомогти пройти через темний яр.

Тарас у ту ніч ходив між вежами й хатами короткими колами. На валу — свій хрип: вітер, вартові, сухе «клац» від пальців на тятивах; у хатах — інший: кашель, гарячий подих, тиша, що сівбає страх. Він зупинявся біля кожного порога, слухав — і далі. Його вирок цієї ночі був один: «порядок». Не геройство, не розпач — порядок, бо тільки він тримає тіло, коли душа вибиває з ритму.

— Воду — кип’ятити, — сказав він коротко при першому обхідному зборі біля кузні. — Чисті рядна — напоготові. Дітей — ближче до тепла. Хто кашляє — далеко від диму. Хто знемагає — до Ганни. Ніхто не ходить з дому в дім «просто так». Ми закриваємо двері — не серця.

Гнат розпалив горно раніше, ніж завжди. У його руках метал слухався, як добре вихований пес. Залізо в ту ніч перетворювалося не на зброю, а на інструменти: гачки для казанів, тонкі стійки для глечиків над жаром, невеличкі кришки з дужками — щоб ставити на горщики з відварами й не обпікати рук. Він ще й викував три вузькі «карлики»-пічки, що гріли повітря в холодних сінях: «теплі пороги», сказав — щоби діти не обпікалися на виході й не ловили новий холод на вході.

Жінки взялися за свою роботу як за оборону. Старі знали трави краще, ніж дорогу до криниці: липовий цвіт сушений іще з літа, м’ята, чебрець, гілля ялиці для пари, березова луга для білизни, сивий оцет із торішнього яблука. Вони розподілили між собою двори: «вуха» — там, де хрипить; «руки» — там, де треба місити тісто хоч на корж, аби було гаряче щось у роті дитині. Ганна поставила біля кузні дві великі діжки: одна — із чистою теплою водою, друга — із розчиненою лугoю. «Тут — обмивати, тут — прати. Не плутати», — сказала так, що плутати ніхто не наважився.

Юрко з хлопцями перетягли з лісу сухі соснові лапи та напакували ними дві порожні комори — «парні світлиці», як їх назвала Ганна. Там кипіли глечики, на кришках шипів чебрець, і дух ялівцю висів під сволоком. Діти входили туди по двоє, по троє — «подихати» паром; виходили з червоними щоками, мокрими волосинками на лобі та очима, в яких було щось більше за полегшення — надія.

Але не всім ставало легше. У Остапа з Настею хлопчик, що вчора ще просив «ще раз казку», сьогодні лежав біля печі і дивився кудись мимо стелі. Голос його сипів, а шкіра була гаряча й суха. «Раз… два… три…» — під пальцями Ганни нитка пульсу бігла, як заєць. Вона поставила глечик із теплою водою ближче, зняла кромку рушника і перекинула через дитячу грудь.

— Дихай тихо, — сказала вона Насті. — Якщо ти дихаєш рівно — і він почує. Ми позичаємо одне одному дихання. Чуєш?

Настя кивнула. Її руки дрібно тремтіли, але голос рівнявся під Ганнин, як бубон під барабан.

— Дихаємо. Раз… два… три.

У кутку сидів Остап. Шрам на його щоці, здавалось, потемнів. Він звик бачити смерть в іншому місці — на стежці, в лісі; звик давати їй по руках ножем або стрілою. А тут, у хаті, де пахло тістом і дитячим потом, смерть підступала інакше — без звуку, без міри. Це роззброювало більше, ніж ворог за валом.

— Ганно, — сказав він тихо, — якщо треба — візьміть мою ковдру, узміть моє тепло. Я не спатиму.

— Не про ковдру мова, — відповіла вона. — Про те, щоби зараз ніхто не кричав на Бога у темряві. Крик розбиває повітря. А нам треба, щоб повітря було цілим.

Вона різко підвелася й вийшла. На порозі вже чекав хлопець з іншого двору:

— Там мала не може встати. Мама каже — в неї ноги як у криги.

Ганна бігла не швидко — рівно. Вона знала: швидкість — це інколи красиво, але ритм — це лікувально. У другій хаті було шумніше: батько ходив по сінях, як вовк у капкані, мати плакала й утирала сльози кутиком фартуха. Дівчинка лежала, обхопивши коліна руками, й зуби її стукали — не від холоду, від ляку.

— Не роздягайте її до нитки, — сказала Ганна. — Останню сорочку лиште. Гарячий камінь у рушник — до ступень. Потроху. Піт виведе страх.

Біля печі хтось поставив глиняну миску з маком — на стіл, поруч із відварами. Ганна відсунула миску: «Мак на завтра. Сьогодні — вода». Пальці її працювали неусипно: зняти пару з глечика, розтерти м’яту, повернути чадний гніт на ліхтарі — щоб не димів.

Тим часом Тарас зібрав коротку раду просто на дворі кузні. Там, у проміжку між двома ударами Гнатового молота, зібралися Сокол, двоє десятників, Писарко й рудобородий купець. Сніг поскрипував під чобітьми, на зубцях частоколу висів іній, як сивина вуса.

— Ворог стоїть тихо, — повідомив Сокол. — Димлять, гріються, міняють варту. В стрічі не лізуть. Чують, що в нас інша війна.

— Не побачать нашої слабини, якщо ми самі їм її не покажемо, — відказав Тарас. — Варту тримати як учора. Ні на одного чоловіка менше. Але — по черзі в кожному десятку двоє відпускаються на двір до Ганни — вода, дрова, носилки, що скаже.

— Сіль, — важко ворухнувся купець, ніби слово в нього було важчим за товар. — Я дам два мішки з комори без рахунку. Бульйони стануть терпкіші, ковтати легше. Мені не треба запису. Мені треба, щоб ваші діти жили — інакше в мене завтра нікому буде продавати залізні гвіздки.

— Запис буде, — коротко сказав Писарко. — Не сьогодні — завтра. Але буде. Бо пам’ять — це теж ліки.