Глава 47 — Нічні переговори з невідомими союзниками

Вечір ліг на Синєбор не темрявою, а втомою. Після вовчої ночі в дворі Гната ще парували розпороті шкури, на воротях сохли змивані кров’ю перев’язі, а над вулицею стояв сухий запах диму й смоли — не від свята, від оборони. Діти спали в кожухах, але не всі: двоє підлітків клялися не засинати, тримаючи біля печі жердини з обмотаними ганчірками — на випадок «раптом». Жінки пересувалися короткими, зібраними кроками — тією ходою, коли в руках не просто миски й глечики, а чиясь безпека. Чоловіки мовчали більше, ніж зазвичай. Після вовчого нападу мовчання стало мовою, якою говорять про межу, що пройшла просто посеред двору й нічого не зваляла, але змусила все стати на місця.

На вежі Сокол крутив у пальцях тонку берестяну смужку — знак, що його домовилися тримати біля рота, аби холод не скував язик у перший момент тривоги. Раз—довго—раз — відповіли крайні хати на його тихий заклик. Коли темрява сягає по пояс, Синєбор завжди запускає свою невидиму мережу: світлові такти, шурхіт кроків там, де ніхто б не шукав, підмінені стежки. Так вони дихали відтоді, як Рудобор став на відстані досяжності.

— Правий рів, — шепнув хлопцеві на варті. — Дивись не на темне, дивись на рух. Темне завжди буде, рух — не завжди.

Хлопець кивнув і поставив лікоть так, щоб рука не заклякла. Холод підкреслював кожен звук: як криця об камінь, як дерево об дерево, як людський подих об зуби.

Перше попередження прийшло з ріки. Не звук — зміна тиші: вода, що вдень тримала кригу вуздою, вночі підповзала ближче й видихала тепліше. Сокол нахилився за вал, заплющив очі на мить — так слухається краще. Під вербою щось скрипнуло — ніби човен пробував встати, та його стримав туго натягнений мотуз.

— Любителі чужих берегів? — пробурмотів він сам до себе. — Чи свої, що вміють ходити, як чужі?

Третя хата зліва одразу дала «па»: короткий відблиск у рамці скла. Сокол відповів тонкою смужкою світла зі щілини між колодами. Внизу, на узвозі, зрушила тінь — ні, зрушили плечі живої людини, сірий кожух, коротка, розумна хода. Потім друга, третя. Семеро. Без шаруду, без розброду. Якщо б не кут голови першого, який раз по раз міряв лівий берег, — сказав би: «наші». Але ті, хто ішов, не міряли берег — вони звірялися з тим, чого берег не знав: із власним знаком у темряві.

— Тарасе, — тихо. — На вал.

Воєвода піднявся так само невидимо, як і все в цю зиму. На ньому було не святкове, а робоче: коротка кольчуга під грубою свиткою, на поясі ніж, у рукаві — вузол білого полотна. Він подивився вниз і не поспішив говорити.

— Підійдуть ближче, — сказав. — Якщо свої — покажуть те, чого не знає чужий. Якщо чужі — не покажуть нічого.

Семеро вийшли на нижню площадку під валом, де влітку сушать сіно, а взимку — тільки вітер ходить. Перший підняв руку не прямою долонею (як роблять ті, хто хоче показати, що без зброї), а ледь косою — так, щоб кожен на валі побачив: у пальцях нічого. Потім поволі опустив руку, витяг із-за пазухи невелику берестяну дощечку, показав її на світло рамки — і перевернув тричі.

— Наш знак, — порухав плечем Сокол. — Але не наші руки.

— Рамку поверни, — кинув Тарас.

Сокол торкнувся дерев’яної планки, і світло стало не прямим, а ламаним — так, як домовлялися на випадок «ми бачимо вас, але не кличемо». Внизу перший кивнув. За ним двоє зробили крок уперед — без поспіху. Третій залишився там, де стояв, і дивився просто в темне. Вартовий хлопець не витримав і прошепотів:

— Чого він так дивиться?

— Щоб ми знали: спиною вони нам не повірять, — відповів Сокол. — А ще — що там у них є очі.

— Відчинити хвіртку, — коротко сказав Тарас. — По одному. Без заліза. Слово — на хресті. Він же — і межа.

Хвіртка на північній стороні відчинилася тихо — Гнат мастив її ще вдень. Перший увійшов, розмотав із шиї вовняний шарф, і на мить здавалося, що в темряві шкіра в нього світиться — ні, то була сніжна пиль, яка вхопилася за змокрілі вуса. Обличчя — сухе, як кленова дошка, очі — тієї самої породи: без лиску, але вглиб. На плечі — короткий лук, обмотаний плівкою з лика, на руці — вузол із білою ниткою, розв’язаний і зав’язаний знову.

— Не назвуся, поки не назвеш, — сказав тихо. — Бо хто перший скаже ім’я — той перший поставить себе в ланцюг.

— Я — Тарас, — відповів воєвода. — Тут мене так кличуть. Цього досить, аби слово мало вагу.

— Тоді зважимо, — чоловік усміхнувся не губами, плечима. — Мене кличуть Зоряною.

— Тебе?

— А тебе — нічого, що Ганна стоїть ліворуч? — посміхнувся вже коротко, по-людськи. — Ми не любимо брехню. А правду любимо, коли її дають ізнароком. Мене справді кличуть Зоряною. І нічого в цьому дивного нема.

Тільки тоді Тарас побачив, що під сірим кожухом — жіноча постать: рухи зібрані, коліна ставляться м’яко, як у мисливиці. За нею — двоє чоловіків, за ними — ще четверо. Всі — без значків, без «я є», тільки з очима.

— Ти — з річки, — озвався Сокол. — По ході видно. Ті, хто з лісу, ставлять ступню на носок. Ті, хто з річки, — на всю підошву.

— Ми — з очерету, — кивнула Зоряна. — Нас кличуть по-всякому: осокорники, люди мілководдя, мокросідці. Можеш додати своє — не образимося, якщо за ним не буде мотузки. Ми прийшли говорити. Не красти, не бити, не просити. Говорити. Бо почули вовчий крик, а вовки на таку глибину не заходять, якщо тут пусто.

— Тут не пусто, — сказала Ганна. — Тут — дім.

— Бачу, — серйозно відповіла Зоряна. — Саме тому ми й тут.

Їх повели до Поворотного хреста — не до кузні. Говорити в кузні — це як говорити в казані: усе зводиться до жару й заліза. Говорити під хрестом — це коли слова лежать не на столі, а на землі: видно межі й напрям. Вартові трималися позаду, але очима були попереду. Усе було як треба.

— Ми не любимо довгі вступи, — заговорила Зоряна, коли всі стали півколом. — І не любимо, коли нас люблять за довгі вступи. Тому просто. Ми бачили вогні й чули крик. Добре чули — вітер наш. Ми знаємо хвилі на річці й бачимо хвилі на суші. Сьогодні хвилі ідуть з півночі: Рудобор сунеться нижче по течії, шукає місця, де крига тонка, але не провалюється. Вони не дурні: у них є ті, хто думає головою, а не шкірою. Завтра або післязавтра вони спробують перевезти на ту сторону два десятки бочок і три вози. Бочки — не з риб’ячим жиром. Смола. Та, що бере, як чіпка. Хотіли б підпалити ваші риштування на валах і карнизах. Не чортівська фантазія — проста робота. Ми можемо зробити так, щоби ті бочки не доїхали. Без вашого крику, без вашої слави. Ми вміємо тихо.