Глава 46 — Напад вовків і оборона

Пси не гавкали — вони тремтіли. Замість звичного переднічного гомону по дворах в’язала повітря чужа тиша, у якій чути було тільки, як похрускує іній на соломі й як у коминах від сухого холоду стинаються стіни. Над селом стояв блідий круг місяця з темним кільцем навколо — «вовчий німб», казали старі. Кішки, що зазвичай ночами кришать тишу м’якими лапами, збилися парами під лавами. І ще — від ріки тягло запахом мокрої шерсті, різким і терпким, ніби хтось розколочував смолу в холодній воді.

Сокол перший почув. Він піднявся на північну вежу, втягнув повітря й стиснув пальці на перилах: на краю лісу точками загорілися десятки жовтих зірок — не небо, не люди, очі. За ним — короткий низький звук: не виття ще, а проба голосу. «Відригують темряву», — подумав він. І, не сходячи з місця, дав знак у валову сторожу: раз — довго — раз. Відгукнулися крайні хати, потім середина, потім заглухлий дзвін ковадла у Гната: «Збір».

— Вовки, — сказав Сокол, коли Тарас піднявся на вежу. — Багато. Гонять гребенем від ріки. Хтось розганяє, бо йдуть щільно, а не клином.

— Порядок ночі, — коротко відказав Тарас. — Дитячі й старечі до печей. Жінкам — вода, смола, полотняні закрутки на очі й носи. Чоловікам — на помости, спис, вила, сокира. Лучники — у вежі й на кути валу. Без героїзму. Вогонь тримаємо низько, щоб не осліпитися. Сигнал «збій» — три короткі. Сигнал «прорив» — два довгі.

Ганна вже стояла біля бочок із водою — по дві на кожен двір. Вона роздала дівчатам вузькі полотняні пов’язки змочувати оцтом, щоб ніс не «вирубався» від диму. На лаві лежали мотки мішковини, просочені розведеною смолою — підпалювати й кидати з валу на стрибок. Поруч — злускане з осені насіння гірчиці й дрібно стовчений попіл з печей: піде на мішки — пекти очі звірові, сушити ніс.

У Гната в горні тлів «тихий жар» — він не роздмухував дзвінко, щоб не виводити іскру до стін; коваль кроїв довгі тонкі кілки зі старих наральників, відразу бив по них молотом, щоб не були крихкі. Юрко з хлопцями перевіряв тятиви: кожна стріла мала свою мить, і її не можна було згаяти на крик.

Виття піднялося, як хвиля: протяжне, що ніяк не кінчалось, спочатку з півночі, тоді від ріки, тоді зліва від ярів. «Зганяють», — прошепотів Сокол. — «Кістяними свистками чи пастухами зверху». На мить стало тихо, і ця тиша вдарила сильніше за виття. Потім земля задрижала дрібно, як від багаторазового бігу. Вони не йшли — вони текли: сірі, майже без тіней у місячному світлі, з низько опущеними головами, з тілом, що працює пружно, як лук.

— Раз… — Сокол підняв руку, напинаючи тятиву. — Два… Три!

З валу враз полетіло перше залпування — не одна, не дві, десятки стріл. Деякі впали, вібруючи на шерсті, а потім застрягали в землі — вовки навчені були «рвати низом», під еркер, де стріла летить гірше. За мить на них посунув дощ із сяючих клаптів — смоляні мішки спалахнули в повітрі, клюючи землю теплим вогнем. Передній ряд зупинився, але другий втис — і передній кинувся вперед, як тільки те тепло пом’якло.

Перший стрибок через хмизову заслону зробили троє відразу. Остап устиг підставити черінь — стару кришку від печі, яку завчасно витягнув на вал, — і ударив ним збоку, як щитом. Вовк переламався навпіл і полетів униз. Другий виріс над ним, роздвоївши пащу, — і в цю мить Юркова стріла зайшла в горло зовні, під оком. Третій пішов у пролаз між двома колодами — і наткнувся на клинок Гната: коваль ударив коротко, знизу вгору. Шерсть і кров бризнули на нижній ряд бруса.

— Тримати! — голос Тараса не був гучний, але він розрізав страх, як ножа проводять по сирій шкірці. — Не лізти нагору тілом! Працювати поліном і списом. Вогонь — тільки на кидок, не тримати біля лиця!

Вовки билися без зупину. Вони не гарчали — лише важко хекали, і в цьому хеканні було більше механіки, ніж шаленства: заскочити, зачепитися, вирвати. Кілька разів вони брали висоту на драбини з власних тіл: ті, що падають, робили купу для наступних. Так беруть сітчасті огорожі в завідомо програних місцях — не від розуму, від дресури. Сокол це побачив і стисло сказав:

— Їх гнали голодом довго. Це не «зима тисне». Це «їх тиснули».

На південному боці, де вал обходив стайні, прорив стався першим. Коротка хвіртка для випасу кіз не витримала, коли двоє сірих одночасно врізалися в неї грудьми, а третій стрибнув вище й зірвав засув. Крик кози пройшов, як струна, і зламався. Селянин Марко, що ночував біля худоби, викинув назустріч вила — вила увійшли в груди звірові, але другий ударив його в плече. Марко відступив і вдарив ще — уже лівою рукою. «Живий», — відмітила Ганна, коли його витягли до стіни; кров текла рівним струменем, але очі тримали горизонт.

— Східний двір! — крикнув Остап. — Мені троє!

Вони стрибнули з помосту в пролом і зустріли двох волочильних на землі короткими списами. Третій — молодий, худий, але великий — кинувся прямо на Остапа. Той не встиг взяти під ніс — підставив передпліччя, на якому було старе шкіряне обмотування, і відчув, як зуби шукають кістку. Болі не було — тільки жар. Він ударив руків’ям ножа, раз, вдруге, втретє, поки щелепа не послабла, і тоді забив лезо між вухами, як забивають клин у мокре дерево.

На західному рундуку Сокол повів десяток «вихідних» за вал. Їхня справа — відштовхувати зграю від місця прориву, палити димні гнізда і перебирати увагу на себе. Вони виходили низько, прикриваючись старими дверима й мокрими ряднами — так, щоб паща ковзала по полотні. В руках — факели, обмотані сирою мішковиною, що дає не полум’я, а густий дим. Вовки відскакували від раптової стіни запахів, чмихали, і саме ці миті давали час вилам та списам на валу. Повертаючись, Сокол побачив на ближньому клені тонку білу риска — чужий знак для «виходу». «Є люди», — подумав він холодно. — «Сидять на гребені, женуть свистком».

Ганна тим часом організувала «сухий ряд»: по лаві в кожній хаті лежали полотняні сорочки й пов’язки; хто виходив із бою, той проходив через ряд — з нього знімали мокре, витирали, давали запити теплою водою з солоною деревною золою, яка тримає силу в тілі. Біля печі — дві «малі»: Настя й Пріська. Найперше — на очі крапля гарячої води, щоб не «застигла» і не пішла сліпота. Тремтячі руки притихали біля полум’я — не від спокою, від ритму.