45 глава — Будівництво прихованого табору

Вітер з півночі рубав щоки так само рівно, як Гнат рубає кромку на сталеві — без жалю, але по-чесному. Після лісової засідки й короткої перемоги всі зрозуміли просту річ: одна удача не тримає зиму. Потрібне місце, де можна падати без сорому, вставати без свідків і готуватися так, щоб про це не знало навіть власне самолюбство. Потрібна «друга опора» дому.

На ранішній раді в кузні Тарас поклав на стіл грубий шмат берести й коротко окреслив колом те, що досі було лише відчуттям:

— Запасний пункт. Не «втеча», не «схованка». Друге ребро нашого дому. Якщо Синєбору доведеться тримати удар на себе, люди мусять мати місце, де набирають сили, лікують, ладнають зброю, чекають часу. І куди ворог не додумається дивитися, бо там «нічого нема».

— Де? — запитав Сокол. — Ліс великий любить ті, хто в ньому виріс. А зима любить тих, хто вміє слухати її хрускіт.

— Там, де воду не скує до дна, — озвалася Ганна. — Де є джерело. Не криниця з вінцями — живий витік.

Остап, що сидів збоку й крутив у пальцях суху смерекову тріску, підвів очі:

— Є місце. Колись пастухи називали його Глуха Кліть. Яр вузький, стінка з жовтої глини, зверху — смерічник. У підніжжі — джерело, яке навіть у лютий мороз дихає, як коза, що від щастя знайшла сіно. Дим там одразу втягує в себе. Навіть якщо по верху йде хмара — знизу тихо.

— Далеко? — Сокол схилив голову.

— Півтори години ходу без саней. І дві — із саньми. Для тих, хто знає стежку, — менше.

— Я знаю, — сказав Тарас. — Підемо сьогодні.

Він обвів поглядом обличчя: Гнат — камінь, Сокол — струна, Ганна — вузол, який не рвеш, а розв’язуєш, Остап — суха гілляка, що вміє горіти довго й рівно. Далі — Юрко, двоє хлопців із прибулих, яких уже гукали по іменах без зайвої «чужості», кілька жінок із міцними руками, що не бояться вітру. Дітей не беруть. Діти плестимуть рогіз на килимі в селі.

— Про табір не говоримо, — додав Тарас. — У нас немає слова «табір». Є «Підоснова». Коли будете говорити — кажіть «несемо для Підоснови», «йдемо до Підоснови». Чужі вуха люблять чужі слова. Наші — слухають розум.

Вирушили в полудень. Попереду — Сокол і Остап, за ними — дві пари саней: на одних — мотуз, брезент, мішки з попелом, сукані канати й берестяні шити для «димників»; на других — залізо, лопати, сокири, кілки, кілька тонких рам із лозин для маскування, два горщики смоли, глечики з пташиним жиром і травами. Замикали хід двоє — один із рибалок і молодий Іван, що вмів читати сніг.

Стежка ішла «на слух»: Сокол не раз спинявся, клякавши на одне коліно, і простукував наст коротким ударом п’ятирубчастої палиці. Сухий, дзвінкий звук означав: «тримай рівно», глухіший — «обходь». Де під шинкою снігу тягло гнилою ямою, Остап кидав тонкий прут, і, якщо його верхівка струшувала іній і вбік, усі обходили місце дугою.

Ближче до смереки вітер упав, і з-під лап почулося тихе «кап… кап…» — не вода, а скреслий іній. Сосни робили хідник, наче для торжества. Але не їм — тим, хто вміє ходити без барабанів.

— Он там, за жовтою стінкою, — шепнув Остап і показав на вибитий морозами виступ глини. — Пропадеш — якщо не знаєш.

Повернули ліворуч, минули низьку хмизну огорожу, яку тут колись ставили від худоби, і зайшли в яр. Одразу стало тихо, наче переступили поріг. З правого боку, з-під коріння, вибігала тонка вода. Вона не підмерзала, лише облітала з країв тонкими ріжками льоду — ніби їх хтось навмисно витесав. Над джерелом висіла мла — не видно, а відчуваєш.

— Тут, — сказав Тарас. — Правий схил — під землянки, лівий — під комори. Вихід — через смерічник, запасний — уздовж глиняної стінки, де підмив. Дим — у смоляні «димники» з мохом. Живі вугли — у попелі. Двори — не ставимо. Ходимо не по стежці, а по м’якому. Крок — не в такт.

— Засіки — в землю, — додав Гнат, вже розв’язуючи лопати. — Рот комори — з бруском, маскування — сухі травини з осені. Двері — не на завісах, а на ложах. Щоб не сопіли.

— Сторожа? — глянув Сокол.

— Сухе дерево над правим краєм, — показав Остап. — Там сидить взимку сірий дятел. Якщо піднімешся — цокає від страху. Буде тобі «дзвін». Другий пост — на оголеному корені. Третій — у кущах нижче джерела. Так, щоб бачити й чути, але бути травою.

— І дзвіночки, — тихо додала Ганна й витягла з торби мініатюрні кістяні обідки. — Плетемо тонкий ремінець із кінського волосу, нанизуємо кістки від риби, ставимо на висоті коліна. Займе — озветься. Звичайну людину не поранить, а спішному ворогу — поставить крок.

— Обережно з вовками, — попередив рибалка. — Там, де вода, там і вони. І там, де кістка цокає.

— Вовк іде, як людина-професор, — усміхнувся Сокол. — Ходи йому не поплутаєш. Нам його не відлякувати — нам з ним говорити не схоже. Хай думає, що тут люди тільки зрідка прикладають вухо до землі.

Розділилися на трійки й працювали без розмов. Глину різали широкими лопатами й кидали в санні корита — не викидали вверх, щоб не видати картину. Перші дві землянки лягли на правому боці в ряд, але з відступом — аби, коли одна «заговорить» димом, друга мовчала. Гнат ставив ребра даху з тонких стовбурів і переплітав лубом. Зверху — трав’яна дернина, притрусена снігом. Сніг лягав м’яко, країв не видно, наче то старий берег. У стіні — вузькі щілини для повітря. Від зсередини — «кишеня» під мох і сухий очерет. Біля входу — сінник для взуття: щоб запахи йшли не в житло, а убік.

Ганна з жінками кроїли зі старого полотна накриття й виціджували смолу. На камені, розігрітому у вогнищі, розтоплювали з глиною й золою: виходила мазь для тріщин на руках і одночасно — маскувальна паста. Діти в селі тим часом плели довгі килимці з рогози — їх покладуть під спальні місця й на схили, де буде слизько.

— Димник, — покликав Гнат. — Ходи.

Сокол і Тарас вдвох потягли коритце з мохом, що вже тлів під запахом вільхи. Вони вмостили його в заготовлений канал, який вів під корінням вбік, далеко від вогнища, і закрили тонкою решіткою з лозин, накидавши зверху валу з гнилої хвої. Дим пішов у землю, і тільки біля стрімкої глини з’явилася бліда пляма — не видно її було, доки не знаєш, куди дивитися.