Глава 44 — Засідка в лісі на обоз ворога

Ліс стягнуло так, що звук лопався об кору й падав додолу, мов крижинка. Під снігом тягнувся промерзлий струмок — тонка чорна жила, яку вибрали місцем удару. Тут яр сходився з переліссям у вузьке горло, і будь-який обоз мусив або тут уповільнюватися, або розтягуватися у довгу змію. Обидва варіанти були добрими для тих, хто чекає.

— Ще раз, — сказав Тарас, торкаючи ножем берестяну дощечку з накарбованим планом. — Гряда сосен — «праве крило». Сокол — твої лучники тут і тут. Пень з зарубкою — «камінь»: звідси штовхаємо першу санку в яр. Гнат, твої з «їжаками» — на другій лінії. Юрко веде «скрипку» — підігрієш коней свистком, коли треба, але не раніше мого знаку. Остап — вузол на упряжі середини. Нам не геройство, нам язик і сіль.

Тепле слово «сіль» у цей рік означало життя. У коморах залишки вже скільки днів «перелічувалися не на мірки, а на ложки», як казала Ганна. Суха крупа бриніла в горщиках так, що навіть звук ножа по бересті здавався голосним. Тому сьогоднішній удар був не про славу. Про подих.

— Далекі дозорці? — запитав Сокол.

— Роман казав: перед возами йде пара «рахівників дороги». Легкі на ноги, тяжкі на підозри. Тихо знімаємо, але що головніше — не даємо їм сполохати середину, — відповів Тарас.

За тиждень до того Роман-купець приніс новину: рудоборці женуть з півночі санний обоз — сіль, борошно, смола, пенькові канати, «кров війни». І маленька, але важлива деталь: новий старший обозу — не воїн, а писар-квартирмейстер, що любить «рахувати вголос». Такі губляться в бою, але тримають лад під час дороги; забери його — змія перекуситься сама.

Соборці працювали два дні. Підпиляні берези на схилі трималися на волоссі, підперті клинами з льоду; легкий ривок мотузки — і деревина валилась, перекручуючи стежку. На чорному льоді струмка Гнат і два хлопці розклали тонкі дошки, засипали їх смерековою голкою — тому, хто ступав, здавалося, що перед ним щільний наст; але досить ваги воза — і дошки опускалися в крижану кашу, гальмуючи полози. У вузькій вимочині заховали дві «кішки» — зв’язки кованих гаків на мотуззі; їх мали кинути під задні санки, щоб, упившись у деревину, зірвали порядок.

— Не забуваймо: шум — ворог наш, але сьогодні він має стати його союзником, — тихо нагадав Тарас, оглядаючи людей. — Б’ємо коротко. Ні крику, ні даремних пострілів. Коли почнете бігти — згадайте, що ковальська робота робиться кроком, а не махом.

Він пройшов вздовж лінії — не заради «душі», а заради міри. У кожного — вузол на поясі: мотузка, ніж, гак, пов’язка для полоненого. Ніхто не стояв без справи. Навіть холод працював на них — прибивав звук до землі.

Сокол, балансуючи коліном на гілляці, перевірив тятиви. Плечі лучників дихали тихо, розмірено. Юрко, сховавшись за корчем, потримав у руці тонку свистунку — сигнал для коней, різкий і захований у шумі вітру. Лице в нього було серйозним — з тих облич, що дорослішають не від років, а від завдань.

— Іще одне, — промовив Остап так, щоби почули тільки найближчі. — Ніхто не рубає по конях. Кінь — не ворог. Потрібні нам живими й сани, і тягло.

— Слово тримаємо, — підтвердив Тарас.

Першими прийшли запахи — смоли, пліснявої солі, сирої вовни. Потім — тьмяне гудіння, коли залізо в санних полозах відгукується на мороз. Сокол обережно підняв руку. Узлісся завмерло.

Вилізли дозорці — як і казав Роман: невисокі, у вивернутих кожухах, з короткими списами й довгими очима. Їх видало те, що не видало б ліс: звичка накладати крок на крок однаково — «писарська нога». Вони пішли краєм, зиркаючи на заметені кущі.

Перша нитка, натягнута між двома стовбурами на висоті коліна, ледь торкнулася заднього дозорця. Він спіткнувся й інстинктивно кинув руку вперед. Сокол уже був за його плечем, рука на роті, ніж — не в горлі, в ключиці: біль різкий, голос — задихається, але живий. Перший «рахівник» завмер. Другого Остап накрив знизу, так само тихо, просто притиснувши до землі й поклавши на очі сніг — щоб не зустрітався поглядом із жодним із наших. Полонених відтягли в яр і зв’язали, заткнувши роти шматом повсті.

— Раз, — майже нечутно сказав Тарас. — Йдуть.

Обоз виринув із дерев, як повільна темна риба: спереду двійко вершників, за ними — парні сани, кожні з широким щитом-вітрозахистом, обшитим шкірою. На щитах — рівні прорізи для стрільців. Кінські хвости, біло припорошені, ворушилися дрібно. На середині їхав великий візок — «губа», як називав Роман: там сидів квартирмейстер.

— Писар попереду середини, — прошепотів Юрко. — Бачиш руку? Рахує.

Писар, худий, із витягнутим лицем, справді перебігав пальцями намистини на шнурку. На вусі — шматок міді, в очах — зосередженість до вузькості. Він не дивився по боках, він дивився в рядки, яких не було, але які бачив у голові. Такі люди люблять, коли ніщо не змінюється.

— Зміниться, — подумав Тарас, і в цю мить дав знак.

Два мотузки, натягнуті під снігом, одночасно смикнули клини. Розпиляні берези зітхнули й полетіли в бік дороги — не обвалом, а тягучою стіною тіней і снігу. Перший ряд саней заточився, коні, злякавшись, сіпнули головами. Юрко пурхнув свистком: різкий, короткий тон, «скрипка». Кінські вуха підскочили, і дві пари кинулися вбік — саме туди, де тонкий наст над дошками на струмку здавався міцною землицею.

Наст хруснув, дошки вгнулися, полози зарилися й зупинилися, немов їх спіймали за ноги. Вся середина обоза втратила темп — і цього було досить. Тарас, Гнат і ще двоє вдарили «камінем»: уперли плечі в борт першої санки і штовхнули. Важільний рух, короткий, збалансований — сани перевернулися на бік і, ковзнувши, застрягли в косому заметі. Візник вилетів, але не встиг рота відкрити — Остап уже накрив його шапкою й опустив долу.

— Кішки! — кинув Гнат.

Дві «кішки» полетіли під задні сани; гачки, ковзнувши, впилися в деревину. Двоє відразу потягли за мотуззя — полози на секунду стали, і вся «нитка» ззаду ткнулася в них носами. Ланцюг тріснув.

Стріл було мало — так наказав Тарас. Але перший залп Сокол таки дав: у прорізи щитів, вицілюючи не людей, а узди — щоб кінські голови підкинулися, а візники потяглися вниз саме тієї миті, коли наші вже були біля саней.