Глава 43 — Зрада зсередини

Зима стиснула Синєбор так, що дерев’яні стіни в ночі тихо стогнали — не від вітру, від напруги. Сніг лежав твердим настом, мов збитий ковдрою, і кожен крок на валу чувся двічі: раз у вухах, раз у грудях. Варта ходила короткими відтинками — «раз—довго—раз» — і щоразу, коли факелом торкалися криги на брусі, вона хрускотіла й відпускала тонку пару.

Ближче до півночі вежа на південному рогу подала знак: два короткі відблиски в жовтій рамці, і пів — ледве помітне коливання скла. Сигнал чужий. У Синєборі давно вже домовлено: уночі — тільки «раз—довго—раз». Два й пів — це їхнє, рудоборське. Сокол, що саме приймав зміну, не побіг. Він вирівняв подих, перебрав у руці лук, і лише тоді, не спускаючи очей із рамки, опустив долоню. Варта безшумно зняла тятиви — як знімають узду з гарячого коня.

— Не відповідати, — прошепотів. — Дивитися.

Внизу, біля дубових брам, ніщо не зворухнулося. Але через мить, уже за валом, у верболозі на мілкому руслі щось метнулося, ніби смуга води стала темнішою за власну ніч. Потім — ще. Розвідники. Пара, може трійка. Сокол зробив у пам’яті позначку, як роблять зарубку на древку: «Сигнал ішов з нашого боку. Хтось у межі — їхній».

Вранці, коли світло не розвиднюється, а лише робить тіні помітнішими, знахідки складалися в ряд, як камені в підмурок. Внутрішня клямка на малій хвіртці в північному пряслі — зсунуто. Не зірвано, не підрізано — зсунуто зсередини. У пролазі — коротка мотузка з вузлом «на кішку»; такий вузол у нас не в’яжуть. На брусі, де стоїть жовта рамка скла, — подряпина від нігтя і слід ладану, змішаного з чужою смолою; ладан у нас на ніч не ставлять.

І ще — найгірше: біля стодоли Гната не стало двох корів і пари молодих волів. Воротар з північної брами лежав у копиці, наче спав, але сніг під ним був темний. У горлі — вузький поріз, як від тонкого ножа; зліва по шиї лежав шмат білої нитки — тонка, волокниста, як ті, що Сокол в’яже на прутиках, коли ставить «бачив». Тільки цю нитку поклали не ми.

— Це зрада, — сказав Гнат рівним голосом, притискаючи долонею дужку воріт, аби не тремтіла. Рівний голос — значить, гнів у нього пішов у руки. — Не невмілість. Не необачність. Зрада.

— Форма, — відповів Тарас. — Спершу форма.

У кузні на стіл клали речі не як «докази», а як те, чим уже билися й що тепер має бити знов: клямку з хвіртки, мотузку, шмат нитки, рамку зі скла з цяткою ладану, короткий дерев’яний клин, яким підпирають браму, — на ньому були чужі подряпини. Поряд Ганна мовчки поставила миску теплої води — мити руки перед словом і після нього.

— Де були вартові? — запитав Тарас, глянувши на десятника з півночі.

— На місці. Обхід — кожні чверть годнини. Змінювалися частіше, як завжди.

— Хто торкався рамки?

— Черговий дзеркальник і хлопець, що подав ліхтаря. Дзеркальник — Марко-склодув.

— Хто мав ключ від внутрішньої клямки хвіртки?

— Старші змін і Гнат. Ключ у Гната на поясі. У старших — по черзі.

— Варта на півдні відповіла на два й пів?

— Ні. Сокол заборонив.

— Добре.

Люди збиралися тихо. У дверях — тісно, але натовпу не було. У цьому тисняві дихало не подивитись — підперти. Від стін ішло рівне тепло, і кожному воно здавалося особистим, ніби кузня віддає не жар, а пам’ять: «Ми вже колись тримали таку хвилину». А потім хтось скаже: «Ми тримали — значить, витримаємо».

Марка привели не силоміць — сам прийшов. Обличчя — бліде, ті самі «правильні брови», про які колись сміялися жінки: «У цього брови, як у писаря — можна лінії рівняти». На руках — сліди сажі й скляного пилу. На пояску висіла шкіряна куля зі шматочками воску.

— Ти робив уночі на південній рамці? — запитав Сокол, не обходячи.

— Робив. Переставляв підкладку, бо підмерзла. Щоб не тріснула на морозі.

— Хто був поруч?

— Хлопчак Івась, носив лампу.

— Де він?

— Тут.

Івась стояв біля дверей і схожий був на тінь від себе: великі очі і худі руки, що вчепилися в край свитинки, аби не тремтіти видно. Ганна стисла йому плечі — не щоб заспокоїти, щоб зігріти.

— Марку, — сказав Тарас спокійно. — Твоя робота — світло. Скажи про темряву. Скажи чесно. Сьогодні ми не «караємо». Сьогодні ми тримаємо форму.

Марко ковтнув. Йому, видно, важче було стояти під поглядом громади, ніж перед стальним лезом. Він підняв очі на жовту рамку, ніби хотів побачити в ній відповідь, і заговорив — обережно, наче по крихкому склу:

— Учора… Удень… до мене підійшов чоловік. Я його бачив восени — на торгу. Сірий, губи вузькі. На рукаві — пляма ладану, але не нашого. Сказав: «Твоя сестра…» — він ковтнув ще раз, — «твоя сестра у нас. Хочеш, щоб її не вели за вал? Подай уночі «двічі й пів». Хвіртку на півночі не зачиняй на клин. Ми заберемо скотину — і підемо. Більше не прийдемо. Скажи своєму старшому: так треба — і буде так. Бо інакше ми підемо й по вас».

— Сестра? — тихо озвалася Ганна. — Де?

— Вони показали пояс — він наш. Настин. Я впізнав. І голос… той сірий сказав речі, які знає тільки вона… — Марко стиснув зуби. — Я хотів сказати Тарасові. Я хотів! Але… — він втупився в підлогу. — Я подумав: зроблю — і відпустять її. І ще… я злякався, що не встигнемо провести жінок у підземелля, якщо підуть весною. Що наші малі… — Він урвав. — Я злякався.

— І тому ти поклав білу нитку під горло нашому воротареві? — Гнат озвався так тихо, що в кузні враз стало холодно.

— Ні! — Марко підняв руки, наче ловив повітря. — Ні! Я… я не знав, що так буде. Я зробив лише те, що сказали: «двічі й пів», і клин не вставив. А кров… — він заплющив очі. — Вони зробили це самі.

У натовпі щось шурхнуло — не як шепіт, як тріснута дошка. «Зрадник». «На палі». «У ріку». Слова били не на адресу Марка — у всіх навколо. Тарас підняв руку — тільки кистю. Сокол у цей рух вклав порух списами — і шурхіт зійшов на нуль.

— Буде форма, — повторив Тарас. — Сокол, що по слідах?

— Троє. Пішли низом по мілкому, щоб приховати слід. Один — із довшим кроком, ліве плече нижче. Це той самий, що приходив уночі восени — «писар». Другий — легкий, з м’якою ходою — «ламповий», або щось схоже. Третій йшов за ними, оглядався — або молодий, або втомлений. Вони знали, що рамка покаже їх не нам, а своїм.