Глава 42 — У білій тиші

Ніч не минула — вона зламалася. Вітер бив у крокви, сніг засипав вулиці рівним борошном, і світ звузився до відстані витягнутої руки. До ранку хуртовина втомилася, але не пішла — лягла важкою тишею, у якій кожен звук чути наче в порожній бочці.

До кузні прийшов хлопчак із північної околиці: шапка в нього стояла боком від намерзлого інею, губа посиніла.

— Не повернулися, — видихнув. — Клим і Данько. Учора на зміну в яр пішли. Двічі мав бути їхній «раз—довго—раз». Нема.

Слово «нема» у зимі важить більше, ніж улітку. Улітку — це шлях і час. Узимку — це межа.

Тарас зняв із кілка рукавиці, поклав на ковадло — так він завжди робив, коли слово важче за залізо.

— Сокол, — коротко.

Той уже стояв у дверях, наче давно чекав цього поклику. Очі — ясні, рухи — тихі.

— Розведемося колами, — відповів. — Не «віялом», туман сьогодні крутить звук. Кола — повільні, з гаком до вітру.

— Маркери — тонкі гілки, — додав Остап, що підійшов непомітно. — Дві розсічки для своїх, одна — для повернення. Кожухи — вдвох. Тепло ділити — це не милостиня, це міра.

Ганна вже розкладала на столі: вузли з сухими онучами, маленькі глечики з гарячим квасом, жмутки сушеної ожини. Поруч — ряд маленьких глиняних лампадок із тлустом: якщо доведеться чекати в заметі, світло має бути без диму.

— Нікого без пари, — сказала вона і подивилася на Юрка. — Ти — з Соколом. Слухай, не показуйся. Стріли сьогодні — не для вбивства, для знаку.

— Зрозумів, — сухо кивнув Юрко. Плечі його були зібрані, як лук, що ще не нап’ято.

П’ятірка зібралася швидко: Тарас із Остапом — у низинах; Сокол із Юрком — по ребрах; третю нитку вів Пилип-сушар із двома підлітками, що вміли мовчати довше, ніж бігти. За ними, на відстані «один крик», тягнувся підвід з вовняними ряднами й сухими березовими дровами — Гнат поставив: «повернете, не повернете — вогонь чекатиме».

Сніг тримав, як лезо тримає кромку: рівно, холодно, без зради. Ліс став безголосим — навіть синиці сьогодні цвірінькали стиха, наче боялися розбудити щось, що спить під заметами.

— Дивись не на біле — на тіні, — прошепотів Остап. — У білому всі сліди однакові. У тінях — різні.

Перший знак знайшов Юрко. На молодій сосні — вузлик білої нитки, затиснений інеєм. Так Клим інколи лишав «добрий шлях» — коли треба було повертатися по своїх слідах. Нитка стояла твердою, як кістка.

— Учора, — вирік Сокол. — Рано ввечері.

За кілька сот кроків сніг показав дві різні ходи. Одна — ширша, частіша: Клим ішов попереду, тягнув за собою повітря, як віз. Друга — легша, непевніша, з коротшою ногою: Данько ще не навчився давати тілу вагу так, щоби наст не ламався.

— Онде, — показав Юрко. — Ривок убік.

Климова доріжка робила півколо — перевірка, чи не тягнеться за ними чужа нитка. Півколо поверталося назад, і сліди сходилися. «Зараз усе буде рівно», — сказав би хтось улітку. Взимку рівно — небезпечно.

Перший неспокійний знак — тонкий розсип темних крихт. Вуглина. Не наша — наші після ночі стають світло-сірими. Ці — блищали, як очі в темряві. Поруч із крихтами — маленький коло, витоптане п’ятами.

— Грілися на сухих кістках, — тихо мовив Остап. — Не розводили вогню. Хитрі. Притисли жар до землі — дим у замет. Так не кожен уміє.

Тарас позначив місце тонкою розсічкою на корі: «бачив — не чіпав». Пішли далі.

Вітер змінювався: те підштовхував у спину, те різав у лице дрібною крупою. І в тій крупі посипались нові знаки: мілісний «відбиток» колін — хтось падав і вставав; коротке, ніби вивернуте, спіральне провалля — човгнули п’яткою і вивернулися боком; два відбитки рук, притиснуті до снігу — або ховалися, або молилися.

— Стій, — шепнув Сокол. — Слух.

Тиша відгукнулася тріском десь попереду — характерний, коли льодина ламається під чимось важчим за зайця. Юрко пальцем показав на низ — на темніший відтінок снігу, де під настом прокладена вузька, ледь помітна нора. Під нею — пустота. Якщо ступити — підеш до пояса.

— Їх гнали сюди, — сказав Тарас. — Або вели.

— Або тягнули, — додав Остап і показав на ледь видиму лінію, де сніг був наче вичесаний у тонку, як волосина, стежку. — Клинка тягли. По снігу клинка дає риску.

— Чому клинка? — не стримався Юрко.

— Бо не шабля. Шабля— кругла по краю. А тут — рівно. Рівне в заметах — чужа звичка.

Він говорив очима, а не губами: вітер тягнув слова так, що вони могли долетіти туди, де їх не хотіли чути.

Першого знайшли в яру. Сніг там ліг, як у колисці. На дні лежав Клим — обличчя в нього було синє, як небо в морозну ніч, але очі — живі. Він не рухався, тільки губи трохи бігали, ніби думали про щось самі.

— Повільно, — наказав Тарас, стаючи на коліна. — Не терти. Ганно казала: «не забирати холод руками, забирати тілом». — Розстібай.

Вони розстебнули на ньому кожух, поклали на нього відразу два свої — ще теплі від плечей. Юрко, тремтячи, розв’язав глечик із квасом. Дві ложки — пауза — ще дві. Клим випив так, ніби хтось у ньому згадав, що живе.

— Данько, — прошепотів і в тиші це слово стало ніби чужим. — Ввів у білий шум. Я — круг. Він — до кущів. Чорні. В масках. Руки — тихі. Один сміявся так, як сміються люди, що не чують зубів. Я в крижину — лицем. Він — біг. Я — стояв. Потім — нічого.

— Скільки їх? — нахилився Сокол.

— Для нас — багато. Для лісу — мало. — Клим підморгнув одним оком — старою своєю усмішкою. — П’ять. Двоє стояли, як стовпи. Троє — мовчки бігали, як пси.

— Слід відтягнули чи сховали? — стисло запитав Остап.

— Вітер сховав. А вони — додали. Лопатами. Лопатами по снігу роблять, як по воді: слід іде, а ти — ні.

— Витягуємо, — підсумував Тарас. — На підвід — і назад. Соколе, далі — ти. Я — з Климом.

— Піду торкнути їхній вітер, — коротко кивнув той.

Юрко, прикривши Климові обличчя по краю кожухом, присів поруч. Пальці в нього тремтіли не від холоду — від злості. Вчора він би побіг у той бік, де «маски». Сьогодні — сидів.